Глава 29*

Глава 29.
* В очікуванні дива* 

Після весілля життя ніби набрало ще швидшого темпу. Дні летіли один за одним, і кожен новий ранок нагадував: зустріч із сином стає дедалі ближчою. 

Поліна вже помітно округлилася, рухалася повільніше, але в її очах світилася особлива ніжність. Макс став ще уважнішим — допомагав одягатися, носив пакети, слідкував, щоб вона не перевтомлювалася. 

— Сьогодні важливий день, — урочисто сказав він одного ранку. — Їдемо купувати ліжечко для нашого хлопця. 

Поліна усміхнулася.
— І коляску. І все-все, що треба маленькому принцу. 

У дитячому магазині очі розбігалися від різноманіття. Маленькі бодіки, ковдрочки, крихітні шкарпетки… Поліна не могла стримати зворушення, коли взяла до рук крихітну синю сорочечку. 

— Він буде такий маленький… — прошепотіла вона. 

Макс стояв поруч і дивився на неї з теплом.
— Але з великим характером, як у мами. 

Вони довго обирали ліжечко. Хотілося, щоб воно було не просто красивим, а затишним і безпечним. Зупинилися на світлому дерев’яному з ніжними округлими краями. Поліна провела рукою по гладкій поверхні. 

— Тут він спатиме… — тихо сказала вона, ніби вже бачила сина всередині. 

Потім настала черга коляски. Макс серйозно тестував кожну модель: перевіряв колеса, механізми складання, гальма. 

— Нам потрібна надійна, — пояснював він. — Щоб витримала прогулянки в парку й поїздки до бабусь. 

Вони обрали темно-синю коляску з м’якою підкладкою всередині. Поліна одразу уявила, як котитиме її алеями, слухаючи тихе сопіння малюка. 

Після великих покупок почалося найприємніше — дрібниці. Вони набрали безліч прикрас у хлопчачих кольорах: сині та блакитні гірлянди, декоративні подушки з ведмедиками, маленькі прапорці з написом «Little Prince». Макс жартома повісив на візок іграшкову міні-машинку. 

— Це перша в його колекції, — сказав він. 

Поліна сміялася, тримаючи в руках набір маленьких машинок різних кольорів.
— Думаю, ти сам більше радієш цим іграшкам. 

— Можливо, — зізнався він. — Я завжди мріяв гратися з сином у машинки. 

Вони також купили м’якого ведмедика, який став першим другом їхнього малюка. Поліна притиснула іграшку до грудей. 

— Він пахне новим початком, — сказала вона. 

Коли всі покупки привезли додому, квартира знову наповнилася приємною метушнею. Макс складав ліжечко, уважно прикручуючи кожен гвинтик. Поліна сиділа на дивані й спостерігала, іноді підказуючи. 

— Тільки обережно, — нагадувала вона. — Це ж для нашого сина. 

— Я роблю все ідеально, — відповідав Макс із серйозним виглядом. 

Коли ліжечко стояло на своєму місці, кімната ніби ожила. Світлі стіни, сині акценти, іграшкові машинки на полицях — усе чекало маленького господаря. 

Поліна повільно підійшла, поклала руку на бортик і відчула, як серце наповнюється теплом. Малюк легенько штовхнувся. 

— Він відчуває, — прошепотіла вона. 

Макс став позаду, обійняв її.
— Ми майже готові. 

Час летів невблаганно. Тижні змінювали один одного, живіт ставав більшим, рухи малюка — відчутнішими. Вечорами вони сиділи разом у дитячій кімнаті, уявляючи, як він лежатиме в ліжечку, як вони купатимуть його, як він зробить перший крок. 

— Я іноді боюся, — зізналася Поліна одного вечора. — Чи впораємось ми? 

Макс обережно взяв її за руку.
— Ми вже впоралися з багатьма речами. А з любов’ю — впораємося з усім. 

Вона посміхнулася й притулилася до нього. За вікном тихо падав перший сніг, ніби світ готувався до нового життя разом із ними. 

Кожен день наближав їх до найважливішої зустрічі. Календар невпинно рухався вперед, а в їхніх серцях зростало нетерпіння. 

— Скоро, — шепотіла Поліна, гладячи живіт.
— Ми чекаємо тебе, сину, — додавав Макс. 

І з кожним новим ранком очікування ставало солодшим, а любов — глибшою. Попереду була найголовніша мить їхнього життя.