Глава 27*

Глава 27
*Тиждень до Великого дня* 

До весілля залишався всього тиждень. У квартирі панувала передсвяткова метушня, списки справ лежали на столі, телефон не замовкав від дзвінків. Але цього ранку Поліна прокинулася з особливим відчуттям — сьогодні вона мала обрати свою весільну сукню. 

— Ти готова? — усміхнулася Ніна, заходячи до кімнати доньки. 

Поліна обережно підвелася, провела рукою по вже округлому животику й кивнула.
— Готова. І трохи хвилююся. 

— Це нормально. Ти ж виходиш заміж. 

Вони вирушили до весільного салону в центрі міста. За вітринами мерехтіли білі сукні, мереживо й шовк переливалися під світлом ламп. Усередині пахло новою тканиною й легким ароматом квітів. 

Продавчиня допомагала підбирати моделі, але Поліна довго не могла зупинитися на одній. Вона приміряла ніжну сукню з мереживними рукавами, потім — легку, повітряну з відкритими плечима. Ніна мовчки дивилася, час від часу витираючи куточки очей. 

— Мам, ну що? — запитала Поліна, виходячи з примірочної в ще одній сукні — простій, але елегантній, з м’якою лінією талії, що ніжно підкреслювала її вагітність. 

Ніна завмерла.
— Ось вона… Ти в ній світишся. 

Поліна підійшла до дзеркала. Сукня була легкою, без зайвої пишності, але саме в цьому й була її краса. Вона не приховувала її стану — навпаки, підкреслювала нове життя, яке вона носила під серцем. 

Поліна обережно поклала руки на живіт.
— Як думаєш, йому сподобається? 

— Йому буде байдуже до сукні. Він дивитиметься тільки на тебе, — тихо відповіла Ніна. 

У цей момент Поліна відчула щось тепле всередині. Малюк легенько штовхнувся. Вона усміхнулася.
— Здається, син схвалює. 

Вони обійнялися посеред салону. Це був їхній жіночий, ніжний момент — сповнений любові й передчуття великого дня. 

Тим часом на іншому кінці міста Макс разом із Віктором зайшли до чоловічого магазину костюмів. Ряди темних піджаків і акуратно розвішаних сорочок створювали атмосферу серйозності. 

— Ну що, майбутній зятю, — усміхнувся Віктор, — обиратимемо тобі найкращий костюм? 

Макс посміхнувся у відповідь.
— Постараємось. 

Він приміряв класичний чорний костюм, потім темно-синій. Віктор уважно розглядав кожну деталь, поправляв лацкани, оцінював посадку. 

— Оцей, — нарешті сказав він, показуючи на глибокий графітовий відтінок. — Стримано, але з характером. 

Макс подивився на себе в дзеркало.
— Мені подобається. 

Поки продавець підганяв розмір, вони сіли на невеликий диван у кутку магазину. На мить запала тиша. 

— Ти хвилюєшся? — запитав Віктор. 

Макс зітхнув.
— Трохи. Але це приємне хвилювання. 

Він замовк, дивлячись кудись у підлогу.
— Знаєте… я завжди уявляв цей день інакше. 

Віктор уважно подивився на нього.
— Що ти маєш на увазі? 

Макс ковтнув.
— Коли мені було сім років, я втратив батьків. Вони загинули в автокатастрофі. 

Віктор мовчки слухав. 

— Я майже не пам’ятаю деталей того дня. Лише сирену швидкої і бабцю Катерину, яка міцно тримала мене за руку. З того моменту вона стала для мене всім. Вона замінила мені і маму, і тата. 

Його голос трохи затремтів.
— Але… я так сумую за ними. І іноді мені боляче від думки, що вони не побачать мого весілля. Не побачать, як у мене народиться син. 

Віктор повільно поклав руку йому на плече.
— Вони б пишалися тобою. 

Макс ледь усміхнувся.
— Я сподіваюся. Просто шкода, що вони не стоятимуть поруч того дня. 

— Послухай мене, — серйозно сказав Віктор. — Родина — це не лише ті, хто поруч фізично. Вони завжди з тобою. У твоїх рішеннях, у твоїй силі, у тому, як ти любиш Поліну. 

Макс підняв очі. 

— Ти став для мене сином, — продовжив Віктор. — І якщо дозволиш, я буду поруч із тобою в цей день. Не замість твого батька. Але як людина, яка щиро хоче бачити вас щасливими. 

Макс не стримав емоцій.
— Дякую… Це для мене дуже важливо. 

Вони міцно потиснули руки, але в тому потиску було більше, ніж формальність — там було прийняття й довіра. 

Коли вони вийшли з магазину, над містом повільно спускався вечір. Осіннє повітря було прохолодним, але в серцях обох панувало тепло. 

Увечері Поліна і Макс зустрілися вдома. Вона крутилася перед ним у сукні, яку не втрималася й показала, порушивши традицію. 

— Ну як? — запитала вона, трохи ніяковіючи. 

Макс завмер.
— Ти… неймовірна. 

Він підійшов і обережно обійняв її, притиснувшись лобом до її чола. 

— Через тиждень ти станеш моєю дружиною. 

— А ти — моїм чоловіком. І батьком нашого сина. 

Вони стояли посеред кімнати, серед коробок і пакунків, але цей момент здавався досконалим. Попереду було весілля, новий етап життя, нові радощі й випробування. 

І хоч минуле іноді боліло, воно зробило їх сильнішими. 

А тепер їх чекало майбутнє — спільне, світле й наповнене любов’ю.