Глава 22*

Глава 22.
*Осінні приготування* 

Жовтень підкрадався непомітно. Ранки стали прохолодними, у повітрі з’явився запах вогкості та жовтого листя. Поліна стояла біля вікна їхньої міської квартири, загорнувшись у теплий кардиган, і ніжно тримала долоню на животі. Четвертий місяць вагітності робив її рухи обережнішими, але водночас додавав внутрішнього світла. Живіт уже ледь помітно округлився, і вона щоранку усміхалася своєму відображенню в дзеркалі. 

Макс збирався на роботу, поправляючи краватку. Посада головного менеджера вимагала відповідальності й часу, але він завжди знаходив хвилину, щоб поцілувати Поліну перед виходом. 

— Не перевтомлюйся, — казав він щоранку.
— І ти теж, — відповідала вона, усміхаючись. 

Вони поступово готували одну з кімнат під дитячу. Поки що без зайвого поспіху: фарба світло-пісочного кольору, нові штори, невелика біла шафа для крихітного одягу. Поліна з любов’ю складала перші бодіки й маленькі шкарпетки, які вони вже встигли купити. 

— Уявляєш, як він тут спатиме? — тихо сказала вона одного вечора, коли вони разом розкладали речі.
— А я уявляю, як він буде плакати о третій ночі, — засміявся Макс. — І я буду ходити з ним на руках. 

Вона засміялася теж, але в її очах промайнуло хвилювання. Весілля вони запланували на листопад — скромне, лише для рідних. Підготовка йшла спокійно: вибір сукні, список гостей, розмови з батьками. Поліна трохи хвилювалася, чи буде плаття гарно сидіти на її вже помітному животику, але Макс переконував її, що вона найгарніша у будь-якому вигляді. 

Та життя, як завжди, вирішило нагадати про себе несподівано. 

Одного вечора, коли Макс повертався з роботи, його наздогнав голос, який він не хотів більше чути. 

— Давно не бачились, — протягнув Влад. 

Макс напружився. Влад стояв біля входу до офісу, з тією ж самовпевненою усмішкою. 

— Чого тобі треба? — коротко запитав Макс. 

— Нічого особливого. Просто цікаво, як там твоя ідеальна сімейна ідилія? Весілля, дитина… — Влад вимовив останнє слово з ледь помітною іронією. 

Макс зробив крок ближче.
— Не лізь у наше життя. 

— А якщо мені нудно? — Влад знизав плечима. — Місто велике, але я завжди можу знайти спосіб нагадати про себе. 

Того вечора Макс повернувся додому похмурий. Поліна одразу помітила зміну в його настрої. 

— Щось сталося? 

Він вагався, але не хотів її хвилювати. Та вона знала його занадто добре. 

— Влад, — коротко відповів він. 

Поліна відчула, як серце стислося. Вона пам’ятала всі його інтриги, брехню і підлість. Їй не хотілося повертатися до тих спогадів, особливо тепер, коли вона чекала дитину. 

— Він знову щось задумав? 

— Поки що лише натяки. Але я бачу — він не заспокоївся. 

Вони сіли поруч на дивані. Макс обійняв її, обережно, ніби захищаючи одразу і її, і малюка. 

— Я не дозволю йому зруйнувати наше життя, — твердо сказав він. — Тепер у мене є що захищати. 

Поліна кивнула, але в її душі прокралася тривога. Вона знала: Влад не з тих, хто легко здається. Його гордість була зачеплена ще влітку, і тепер він шукав спосіб помститися. 

Наступного дня вони продовжили готувати кімнату. Поліна повісила над ліжечком маленьку гірлянду з м’яких зірочок. 

— Наш малюк народиться в любові, — сказала вона тихо. — І ніхто не зможе це зруйнувати. 

Макс підійшов і став позаду, поклавши руки на її живіт. 

— Ми сильніші за будь-які інтриги. 

Осінній вітер гойдав дерева за вікном, листя кружляло в повітрі, ніби нагадуючи, що життя складається не лише з теплих днів, а й з буревіїв. Та Поліна і Макс уже навчилися триматися разом. 

Жовтень приносив нові клопоти, підготовку до весілля, перші поштовхи малюка, які Поліна почала відчувати все виразніше. Але десь у тіні, мов холодний вітер, залишалася присутність Влада. 

І вони обоє розуміли: справжнє випробування ще попереду.