Глава 15*

Глава 15. 
*Тіні над річкою* 

Поліна прокинулася пізно, із важким серцем і тремтінням у руках. У кімнаті було тихо — тільки сонячні промені повільно розсипалися по підлозі, обпалюючи босі ноги. Її думки розбіглися: страх, тривога, суміш радості й паніки, що кружляла одночасно. 

Вона знала, що Макс дізнається. Але ще не сьогодні. Вона ще не була готова. «Ще трохи часу», — повторювала вона собі, намагаючись заглушити тривогу, що сиділа у грудях як важкий камінь. 

Сніданок пройшов мовчки. Бабуся помічала її відстороненість, але не втручалася. Поліна вдягнулася легко: літня сукня, прості сандалі. Вона відчувала себе чужою навіть у своєму власному домі. Поки вона йшла подвір’ям, щось у повітрі здавалося важчим — не від спеки, а від прихованих тіней, що стежили за нею. 

Вже на березі річки, де вони з Максом проводили вечори, вона зупинилася. Тут все виглядало так, як завжди: плескіт води, шелест верби, світлячки, що миготіли у траві. Але Поліну охопило відчуття, що навіть це місце тепер не таке безпечне. 

Влад уже стояв трохи далі, притулившись до дерева глузливо посміхавшись . Його присутність була непомітною на перший погляд, але серце Поліни знало, що він прийшов не просто так. Він спостерігав, усміхаючись криво, мовби тримаючи в руках картину, на яку вона не мала права дивитися. 

Макс побачив Поліну  коли вона майже була біля нього, підійшов безшумно, і її плечі трохи розслабилися. Він помітив її напруженість одразу: 

— Поліно, що сталося? — спитав він тихо, дивлячись у її очі. 

Вона відвела погляд: 

— Нічого… просто важко зранку. 

Але Макс знав , що це не правда. Він підняв її руку до себе, обережно, наче боявся, що доторкнеться до скла з льоду: 

— Ти щось приховуєш. 

Поліна стягнула руку, але не від страху, а від розуміння, що він має право знати. Її серце стискалося: як розповісти, коли ще не було готовості? 

— Я… ще не готова, — прошепотіла вона. — Я не хочу, щоб ти дізнався зараз. 

Макс глибоко вдихнув. Він бачив страх у її очах, і цей страх став важчим за будь-який гнів: 

— Добре. Я чекатиму. Але пам’ятай: я тут, Поліно. Щоб що б не сталося — разом. 

Вона кивнула, хоча всередині все кипіло. Її страхи не зникли: місто, навчання, плани, батьки, Макс… 

І Влад. Він підходив ближче, повільно, з легкою усмішкою, яка роздратовувала. Його погляд говорив усе без слів: «Я знаю твою таємницю. І я буду цим користуватися». 

Макс відчув це так само. Його рука мимоволі стиснулася в кулак, але він не хотів показувати Владові страх чи гнів — зараз важливіше було тримати Поліну поруч. 

— Тримайся ближче, — сказав він тихо, — і не хвилюйся про нього. 

Поліна опустила погляд на його долоню, відчуваючи, як холод і тривога поступово відступають перед його теплом. Але хвилина за хвилиною вона розуміла: вони ще не позбавилися тіні, що йшла за ними.
Влад підійшов на відстань кількох кроків. Його голос був спокійний, але глузливий: 

— Можливо, ти думаєш, що таємниця належить тільки тобі, Поліно. Але я вже знаю все. 

Макс не рухався. Лише блиснули очі — тихий блиск, що попереджав: він не дозволить навіть словом образити Поліну. 

— Мені все одно, — сказав Влад, — але знайте: я бачив, як вона купувала тест. І я знаю, що це важливо для вас обох. Хіба не цікаво, як швидко новини ходять селом? 

Поліна відчула, як холод прокотився по спині. Її таємниця, яку вона намагалася берегти, вже не була її власністю. 

— Все одно не страшно, — прошепотіла вона, більше собі, ніж комусь. — Я впораюся. 

Макс обійняв її за плечі, притягнув ближче. Він не знав, що буде далі, але знав одне: вони пройдуть через це разом. 

Влад усміхнувся глузливо, але відчув, що боротьба за вплив над їхнім літом тільки починається. Поліна ж стояла поруч із Максом, її серце билося швидко, але вже не від страху — від усвідомлення, що вона не одна. 

Літо наближалося до свого фіналу. І навіть тіні Влада не могли затьмарити того тепла, що розливалося між ними. 

Поліна знала: попереду важкі вибори, рішення, розмови. Але зараз, на березі річки, під шум верби, вона дозволила собі хоч трохи довіритися життю й Максу.
Світла тінь Влада залишалася на відстані. І навіть якщо вона наблизиться, тепер Поліна була готова.