Глава 13*

Глава 13. 
*Наприкінці липня* 

Пів літа пролетіло так швидко, ніби його хтось перегорнув одним рухом руки. 

Вже майже кінець липня. Повітря стало густішим, важчим, вечори — тихішими. Соняшники за тином схилили свої золоті голови, а ночі почали пахнути стиглими яблуками. 

Поліна сиділа на ліжку у своїй кімнаті, підібгавши під себе ноги. У руках — телефон, у вікні — розпечений полудень. Бабуся поралась на кухні, дзенькіт посуду долинав уривками. 

Їй було дивно. 

Вже кілька днів вона почувалася незвично: легка нудота зранку, слабкість, сонливість. Сьогодні стало гірше — в голові паморочилось, а шлунок скрутило так, ніби вона щось зіпсоване з’їла. 

— Мабуть, перегрілась… — прошепотіла вона сама до себе. 

Вона відкрила календар у телефоні — просто щоб відволіктися.
І раптом завмерла.
Погляд ковзнув по датах. Раз. Другий.
Серце різко вдарило в груди. 

Затримка. 

Не день. Не два.
Більше двох тижнів. 

Телефон раптом став важким у руках. У вухах зашуміло. 

«Ні… цього не може бути», — подумала вона.
Пальці похололи. Вона швидко почала рахувати, прокручувати спогади, дні, числа. 

Купальська ніч.
Верба.
Плед. 

Її дихання стало уривчастим.
Очі налилися слізьми — не від болю, а від страху.
Після канікул — місто. Навчання. Новий курс. Плани. Мрії. 

Вона так чітко бачила своє майбутнє: аудиторії, конспекти, каву з одногрупниками, життя, що тільки починається. 

А тепер усе раптом похитнулося.
— Ні… — прошепотіла вона знову. 

Її долоня мимоволі лягла на живіт.
Ще нічого не було відомо. Лише здогадки. Лише цифри на екрані. Але страх уже оселився всередині. 

Що скаже бабуся?
Що скаже мама в місті?
А Макс?.. 

Вона заплющила очі. Перед нею постало його обличчя — тепле, впевнене. «Я не зникну», — казав він.
Але це було до.
Чи готовий він до такого?
Чи готова вона сама? 

Сльози тихо покотилися щоками. Вона швидко витерла їх, ніби боялася, що хтось побачить навіть через стіни.
У двері тихенько постукали. 

— Поліно, все добре? — голос бабусі був лагідним. 

— Так… просто трохи голова болить, — відповіла вона, намагаючись звучати рівно. 

— Від спеки, мабуть. Я зроблю м’ятного чаю. 

— Добре, бабусю… 

Кроки віддалилися.
Поліна знову подивилася на телефон.
Вона відкрила пошук. Пальці тремтіли.
«Затримка… нудота…»
Слова на екрані змушували серце битися ще швидше.
Вона різко заблокувала телефон.
Ні. Спочатку потрібно переконатися.
Але сама думка вже проростала, як зерно в теплому ґрунті. 

Літо, яке здавалося солодким і безтурботним, раптом стало дорослим.
Занадто дорослим.
За вікном хтось сміявся. Десь проїхав мотоцикл — вона впізнала звук. Влад.
Світ жив своїм звичайним ритмом.
А в її маленькій кімнаті все змінилося. 

Вона встала й підійшла до дзеркала. Дивилася на себе довго.
Та сама Поліна. Ті самі очі.
Але в погляді — новий страх.
І нове питання.
Що, якщо її життя вже зробило поворот, з якого немає дороги назад?
Вона повільно сіла знову.
Їй потрібно буде сказати Максу.
Але не сьогодні.
Сьогодні вона ще дозволить собі просто боятися. 

Надворі вечоріло. Небо ставало рожево-золотим.
Липень добігав кінця.
І разом із ним — її безтурботність.