Глава 12*

Глава 12. 
*Гіркий присмак пліток* 

Наступні дні почали змінюватися непомітно, але відчутно. 

Поліна йшла вулицею — і розмови стихали. Біля магазину баби Галі дві жінки перезирнулися й замовкли, коли вона підійшла ближче. Біля криниці дівчата дивилися з цікавістю, а потім хихотіли, прикриваючи роти долонями. 

Спершу вона намагалася не звертати уваги. 

Але коли Світлана, проходячи повз, солодко протягнула: 

— Ну що, ніч під вербою була чарівна?
— Поліна відчула, як щоки зрадницьки спалахнули. 

— Тобі яке діло? — тихо відповіла вона. 

— Та ніякого, — знизала плечима Світлана. — Просто село маленьке. Тут усе швидко стає відомим. 

Ці слова прозвучали, як попередження. 

Увечері Макс прийшов похмурий. 

— Влад розпускає чутки, — сказав він без привітання. — Каже, що бачив нас. Що ти сама до мене… — він не договорив. 

Поліна заплющила очі. 

— І що тепер? 

— Тепер він виставляє все так, ніби це була просто пригода. Ніби для тебе це несерйозно. 

Вона відчула, як у грудях піднімається хвиля образи. 

— Це підло. 

— Він хоче, щоб ти відчула тиск. Щоб почала сумніватися. А я — щоб розлютився. 

Макс стиснув кулаки. 

— Я не дам йому зруйнувати нас. 

Наступного дня все стало ще гірше.
У сільському чаті з’явилося фото. Нечітке, зроблене здалеку — силуети під вербою, плед, схилені одне до одного постаті. 

Підпис був короткий:
«Купальські дива трапляються не лише в казках». 

Поліна побачила це, коли їй показала сусідська дівчина.
Світ ніби хитнувся.
Фото не було відвертим. Але достатнім, щоб дати простір для фантазії. 

— Це він, — прошепотіла вона. 

Макс приїхав одразу, як дізнався. 

— Я знайду його, — сказав він різко. 

— Ні, — Поліна зупинила його. — Якщо ти знову підеш із кулаками, він саме цього й добивається. 

Вона вперше говорила твердо. 

— Тоді що? Мовчати? 

Поліна глибоко вдихнула. 

— Ні. Ми не будемо ховатися. Не будемо виправдовуватися. Бо нам нема за що. 

В її голосі з’явилася сила, якої раніше не було. 

— Я вийду завтра на ярмарок. З тобою. І якщо хтось захоче щось сказати — нехай скаже в очі. 

Макс уважно подивився на неї. 

— Ти змінилася. 

— Можливо, — тихо відповіла вона. — Літо змінює. 

Ярмарок зібрав пів села. Мед, вишиванки, домашній сир, дитячий сміх. 

Коли Поліна з’явилася поруч із Максом, розмови знову стихли.
Вона відчувала погляди, але йшла рівно, тримаючи його за руку.
І тоді з’явився Влад. 

— О, герої дня, — кинув він з усмішкою. — Як спалося після слави? 

Макс зробив крок вперед, але Поліна не відпустила його руки. 

— Фото ти виклав? — спитала вона прямо. 

Влад підняв брови. 

— А якщо й так? 

— Тоді дивись. 

Вона повернулася до людей навколо. 

— Так, це ми. Так, ми були разом тієї ночі. І мені не соромно. 

У натовпі прокотився шепіт. 

— Бо це не плітка. Це почуття. 

Макс дивився на неї так, ніби бачив уперше. 

Влад розгубився. 

— Ти думаєш, це геройство? 

— Ні, — відповіла вона спокійно. — Це правда. А правда завжди сильніша за бруд. 

Кілька людей схвально кивнули. Хтось відвернувся. Але ніхто більше не сміявся. 

Влад стиснув щелепу. 

— Гра ще не закінчена, — прошипів він тихо. 

— А це вже не гра, — сказав Макс. 

Влад різко розвернувся й пішов. 

Увечері вони сиділи біля річки. 

— Я боявся, що тобі буде важко, — сказав Макс. 

— Було, — зізналася вона. — Але я не хочу жити, озираючись на чужі язики. 

Він обійняв її. 

— Я пишаюся тобою. 

Поліна дивилася на воду, де місяць залишав срібну доріжку.
Вона знала: Влад не здасться так легко.
Але тепер вона знала й інше — вона більше не та дівчина, що боялася чужого осуду. 

Літо ставало випробуванням.
І водночас — силою.
Десь у темряві знову заревів мотоцикл.
Гра справді не закінчилась.
Вона лише перейшла на новий рівень.