Глава 11*

Глава 11. 
*Тиша після вогню* 

Ранок після Купальської ночі був дивно тихим. 

Поліна прокинулася ще до світанку. У кімнаті пахло скошеною травою — вітер знову гойдав фіранку, і вона згадала ту саму вербу над річкою, плед, його руки, його шепіт. Серце стислося не від страху — від усвідомлення.
Учора вона переступила невидиму межу. 

Вона сіла на ліжку, притиснувши долоні до щік. Її думки розбігалися: радість, ніжність, тривога. А що тепер? Чи не зміниться він? Чи не стане все іншим? 

З кухні долинув голос бабусі Ані: 

— Поліно, ти прокинулась? 

— Так, бабусю… 

У голосі дівчини було щось нове — доросліше.
За сніданком бабуся уважно придивлялася до онуки. Її очі, мудрі й проникливі, бачили більше, ніж Поліна хотіла показати. 

— Ніч гарна була? — обережно спитала вона. 

Поліна почервоніла. 

— Гарна… 

Бабуся лише кивнула. 

— Головне, щоб серце було спокійне. Все інше — переживемо. 

Ці слова чомусь заспокоїли. 

Макс теж не спав майже всю ніч. Він лежав у своїй кімнаті й дивився в стелю, згадуючи її погляд — довірливий, трохи схвильований. Йому хотілося захистити цей погляд від усього світу. 

Він підвівся різко.
Він мав її побачити. 

Поліна саме розвішувала випрану білизну у дворі, коли почула кроки за хвірткою. 

— Доброго ранку, — тихо сказав Макс. 

Вона обернулася.
Їхні очі зустрілися — і весь страх розтанув.
У його погляді не було ні сумніву, ні холодності. Лише тепло. 

— Привіт, — прошепотіла вона. 

Він підійшов ближче. 

— Я боявся, що ти будеш уникати мене. 

— А я боялася, що ти… 

— Що я що? 

— Що для тебе це просто ніч. 

Макс взяв її руки. 

— Для мене це не «просто». Поліно… я ніколи ні з ким не почувався так. Я не жалкую. І не збираюся зникати. 

Її очі наповнилися слізьми — не від болю, а від полегшення.
Він обійняв її міцно, ніби підтверджуючи кожне слово. 

Та їхню мить перервав різкий звук мотоцикла за воротами. 

Влад.
Він зупинився, зняв шолом і з холодною усмішкою подивився на них. 

— О, яка ідилія, — протягнув він. — Купальська магія спрацювала? 

Макс одразу напружився. 

— Чого тобі треба? 

Влад знизав плечима. 

— Та нічого. Просто цікаво, чи всі таємниці залишаються під вербою. 

Поліна відчула, як по спині пробіг холод. 

— Ти про що? — тихо спитала вона. 

Влад зробив крок ближче. 

— Село маленьке. Люди багато бачать. А ще більше — вигадують. 

Макс став перед нею. 

— Досить, Влад. 

— Я лише попереджаю, друже. Іноді найсолодші ночі мають гіркий післясмак. 

Він знову усміхнувся — так, що в Поліни защеміло всередині — і завів мотоцикл. 

Коли шум зник, вона видихнула. 

— Він щось задумав, — прошепотіла вона. 

Макс стиснув щелепу. 

— Я не дозволю йому тебе образити. 

— Я боюся не його, — сказала вона тихо. — Я боюся, що хтось спробує зруйнувати те, що в нас є. 

Макс підняв її підборіддя. 

— Наше — сильніше за плітки. І за Влада. І за всіх. 

Вона кивнула.
Але в душі вперше з’явилася тривожна тінь. 

Того ж дня село вже гуділо розмовами про Купальську ніч. Дівчата перешіптувалися біля криниці, хлопці сміялися біля магазину.
Поліна відчувала на собі погляди.
Не осудливі — скоріше цікаві.
Вона зрозуміла: їхня історія більше не тільки їхня.
Увечері Макс знову прийшов. 

Вони сиділи в альтанці, мовчки слухаючи цвіркунів. 

— Якщо буде важко, — сказав він, — ми впораємося разом. 

Поліна поклала голову йому на плече. 

— Я хочу, щоб це було надовго. 

— А я хочу, щоб назавжди. 

І в темряві, де вже не було вогнів Купала, народжувалося щось міцніше за пристрасть — довіра. 

Та десь у іншому кінці села Влад переглядав у телефоні чиїсь повідомлення і посміхався так, ніби гра тільки починалася…