Глава 10*

Глава 10. 
*Ніч, що стає вічністю* 

Ніч на Івана Купала прийшла м’яко, як шепіт. 

Село ожило вогнями, сміхом і запахом диму від багать. Дівчата плели вінки з польових квітів, хлопці жартували, а десь у темряві лунали пісні, що здавалися старшими за саме літо. 

Поліна стояла біля вікна, тримаючи у руках тонкий плед. 

Серце билося швидше, ніж зазвичай. 

Сьогодні щось мало змінитися.
Вони домовились з Максом сьогодні провести ніч  разом біля річки. 
Ця ніч мала стати особливлю. 

Коли Макс прийшов, у його очах було те саме хвилювання. 

— Ходімо до річки, — сказав він тихо. — Там спокійніше. 

Вони йшли стежкою, освітленою місяцем. Попереду шуміла вода, а велика розлога верба схилялася над берегом, немов оберігала таємниці закоханих. 

Макс розстелив плед під деревом. Листя шелестіло над головами, а світлячки спалахували в темряві, наче маленькі зорі. 

— Тут завжди здається, що час зупиняється, — прошепотіла Поліна. 

— З тобою — так, — відповів він. 

Вони сіли поруч. Їхні плечі торкнулися, і цей простий дотик раптом став важливішим за слова. 

— Ти пам’ятаєш, як усе почалося? — тихо спитала вона. 

— Пам’ятаю, — усміхнувся Макс. — І не хочу, щоб це закінчувалося. 

Він узяв її за руку. Його долоня була теплою, впевненою, трохи тремтливою. 

Поліна подивилася на нього — і в цьому погляді було все: страх, ніжність, довіра, бажання бути ближче.
Він нахилився. Їхні лоби ледь торкнулися а губи зімкнулися в несміливому, першому, ніжному поцілунку. Вони обоє відчули  неймовірне бажання  один до одного.
Відірвавшись від її губ Макс сказав: 

— Якщо ти не готова… — прошепотів він. 

— Я готова, — відповіла вона тихо. — З тобою. Тільки обережно це мій перший раз. 

Їхній поцілунок був повільним і обережним, ніби вони вчилися одне одного на дотик. Їх доторки були несміливими   легкими як подих вітру.
Вони  торкались один одного ніжно, захлинаючись солодкими поцілунками сповненими наростаючою пристрастю.
Вони геть забули про все   на світі ,злившись тілами поринули у солодку пристрасть  коханя. 

Ледве  відірвавшись один від одного,  зі спітнілими від кохання тілами, вони лежали і дивились на зоряне небо. 

У повітрі пахло водою, травою й нічним цвітом, а десь далеко тріскотіло вогнище. 

Світ навколо ніби зник. 

Залишилися лише серця, що билися в одному ритмі, теплі руки, шепіт і тиша, яка більше не була порожньою.
Макс обережно притягнув її ближче, накрив пледом, захищаючи від нічної прохолоди. Поліна поклала голову йому на плече, відчуваючи спокій, якого ніколи раніше не знала. 

Час перестав існувати.
Лише м’який шум річки, шелест верби й відчуття, що ця мить належить тільки їм. 

— Це була найважливіша ніч у моєму житті, — прошепотіла Поліна. 

— І в моєму, — відповів Макс, торкаючись її волосся. — Я не хочу, щоб ти колись думала, що це було випадково. 

Вона усміхнулася. 

— Це не випадково. Це — наше літо. 

Десь неподалік загорівся новий вогонь, у небі спалахнули іскри, а над водою проплив вінок із запаленою свічкою.
І під старою вербою народжувалося щось більше, ніж спогад.
Народжувалася історія, яку вони пам’ятатимуть завжди.