Глава 8*

Глава 8. 
*Під маскою* 

Після бійки село гуділо, наче вулик. Хтось бачив, хтось чув, хтось додавав вигадані подробиці. Поліна намагалася не виходити з дому, але відчувала — щось змінилося. І не лише між хлопцями. 

Влад зник на два дні. 

Макс мовчав більше, ніж зазвичай, але став ще уважнішим. У його погляді читалася тривога — ніби він передчував, що на цьому все не закінчиться. 

А тим часом, на іншому кінці села, під старою грушею біля клубу, Влад познайомився зі Світланою ближче. 

— Ти не з місцевих, але швидко розібрався, хто тут головний, — з усмішкою сказала вона, грайливо поправляючи волосся. 

— Я просто не люблю програвати, — відповів Влад. 

Світлана склала руки на грудях. 

— Через ту міську? 

Влад усміхнувся криво. 

— Вона думає, що знайшла принца. А Макс думає, що вже переміг. 

— І що ти задумав? — очі Світлани блиснули цікавістю. 

Він нахилився ближче, знизив голос. 

— Іноді достатньо одного правильного моменту, щоб зруйнувати ілюзію. Фото. Повідомлення. Сумнів. 

Світлана засміялася тихо й хижо. 

— Ти хочеш його розлютити? 

— Я хочу, щоб він засумнівався. А вона — щоб виглядала не такою святою. 

Світлана задумливо прикусила губу. 

— І що мені з того? 

— Макс залишиться без неї. А ти любиш перемагати, правда? 

Вона мовчала кілька секунд, а потім повільно кивнула.
Їхній план був підлий. Побудований не на почуттях, а на образі та заздрості. Вони говорили натяками, обережно, але сенс був очевидний — поставити Поліну в ситуацію, де правда буде перекручена, а вигляд — обманливий.
Влад був переконаний, що ревнощі зроблять усе за нього. 

Того ж вечора Світлана з’явилася біля двору бабусі Ані. 

— Поліно! — гукнула вона з показною дружелюбністю. — Можна поговорити? 

Поліна вагалася, але вийшла за хвіртку. 

— Я хотіла вибачитися, — сказала Світлана несподівано м’яко. — За все, що було колись. Ми ж уже не діти. 

Поліна насторожено слухала. 

— І… я подумала, може, почнемо спочатку? Сьогодні в мене невелика компанія, просто чай. Нічого серйозного. 

Слова звучали надто гладко. 

— Я не знаю… — почала Поліна. 

У цей момент у кінці вулиці з’явився Макс.
Він зупинився, спостерігаючи. 

Світлана швидко кинула: 

— Подумай. Без дурниць. Просто поговорити.
І пішла. 

Макс підійшов ближче. 

— Вона щось задумала, — сказав він тихо. 

— Чому ти так думаєш? 

— Бо Влад сьогодні крутився біля клубу з нею. І виглядали вони надто задоволеними. 

У Поліни всередині похололо. 

— Ти думаєш… 

— Я не знаю, — перебив він. — Але я не довіряю йому. І їй — тим більше. 

Тим часом, неподалік, Влад писав комусь повідомлення.
«Все майже готово. Головне — щоб вона прийшла».
Його пальці швидко набирали текст. У голові вже вимальовувалася картина — перекручені факти, фото без контексту, ревнощі, що роз’їдатимуть довіру.
Він не планував завдати фізичної шкоди.
Йому потрібен був лише сумнів. 

А сумнів іноді руйнує сильніше, ніж правда. 

Увечері Поліна довго дивилася у вікно.
Інтуїція шепотіла, що щось не так.
Макс написав коротке повідомлення:
«Не ходи до них. Будь ласка.»
Вона стиснула телефон у руках. 

Літо ставало небезпечним.
І хтось уже готував пастку.