Глава 7*

Глава 7. 
*Межа* 

Після вечора біля річки все змінилося. Наче невидима лінія була проведена між «дружбою» й тим, що ставало небезпечнішим. 

Поліна це відчувала.
Макс став уважнішим, ніжнішим у поглядах, але водночас більш напруженим. Влад — навпаки — ніби сприйняв її слова як виклик. 

Наступного дня бабуся Аня попросила Поліну занести банку меду бабі Катерині. День був спекотний, повітря стояло нерухомо, а сонце пекло плечі. 

Коли Поліна зайшла у двір, Макса там не було. Зате на лавці під горіхом сидів Влад. 

— О, а я саме думав, чи прийдеш ти сьогодні, — усміхнувся він. 

— Я не до тебе, — спокійно відповіла вона. 

— Шкода, — він підвівся. — Бо я — до тебе. 

Поліна зупинилася. 

— Влад, не починай. 

— А що я починаю? — він зробив крок ближче. — Ти ж бачиш, що між вами все надто швидко. Сільська романтика, зорі, річка… Це красиво. Але тимчасово. 

— Ти нічого не знаєш, — її голос став холоднішим. 

— Я знаю більше, ніж ти думаєш. Макс завжди був імпульсивний. Він закохується швидко… і так само швидко охолоджується. 

Слова боляче різонули. 

— Не смій так говорити про нього. 

— Чому? Бо ти вже вирішила, що це кохання? 

Він стояв надто близько. Поліна відчула запах його парфуму — різкий, міський, чужий цьому подвір’ю. 

— Відійди, — тихо сказала вона. 

— А якщо не хочу? 

Його рука торкнулася її зап’ястка. Не грубо — але занадто впевнено. 

— Влад, — прозвучав голос за спиною. 

Макс стояв біля воріт. Очі темні, щелепа стиснута.
Влад повільно відпустив її руку, але не відступив. 

— Ми просто розмовляли. 

— Я бачив, — коротко відповів Макс. 

Повітря стало важким, ніби перед грозою. 

— Ти не маєш права вирішувати, з ким їй говорити, — спокійно, але з викликом сказав Влад. 

— А ти не маєш права її торкатися, якщо вона цього не хоче, — різко відповів Макс. 

Поліна зробила крок назад. 

— Досить, — прошепотіла вона. 

Але хлопці вже дивилися не на неї — один на одного. 

— Ти змінився, — глузливо кинув Влад. — Через дівчину? 

— Краще змінитися через почуття, ніж залишитися тим, хто їх не розуміє, — відповів Макс. 

Наступне сталося швидко. 

Влад штовхнув його в плече — нібито жартома, але з викликом. Макс відповів різко. 

Удар. 

Глухий звук. Пил злетів із землі. 

— Зупиніться! — крикнула Поліна. 

Та вже було пізно. 

Влад кинувся вперед, схопив Макса за сорочку. Той відштовхнув його, і вони впали на траву, обмінюючись ударами. 

— Припиніть! — голос Поліни тремтів. 

Серце калатало, в очах темніло. 

Макс ударив сильніше — Влад відхитнувся, але одразу відповів. У його погляді було не стільки злість, скільки зачеплена гордість. 

Нарешті Макс відштовхнув його так, що той впав спиною на землю. 

Кілька секунд — лише важке дихання й тиша. 

— Тримайся від неї подалі, — тихо, але твердо сказав Макс. 

Влад витер кров із розбитої губи й усміхнувся. 

— Ти думаєш, це вирішує щось? 

— Вирішує. 

Поліна стояла між ними, розгублена, з тремтячими руками. 

— Ви обоє збожеволіли? — прошепотіла вона. 

Макс перевів погляд на неї. У його очах було щось нове — не лише ревнощі, а страх. 

— Я не дозволю нікому тебе ображати. 

Влад повільно підвівся. 

— Це ще не кінець, — тихо сказав він і пішов, не озираючись. 

Коли він зник за воротами, тиша стала оглушливою.
Поліна підійшла до Макса. 

— Навіщо? 

— Бо я не можу спокійно дивитися, як він грається з тобою. 

Вона торкнулася його щоки — там уже проступав синяк. 

— Я не іграшка, — тихо сказала вона. 

— Я знаю, — прошепотів він. 

Але тепер усе стало складніше.
Літо вже не було лише солодким.
У ньому з’явився гіркий присмак боротьби.
І це була тільки початкова межа, яку вони перейшли.