Глава 5*

Глава 5. 
*Третій зайвий?* 

Ранок був теплішим, ніж учора. Сонце вже впевнено заливало подвір’я світлом, а повітря пахло пилом дороги й свіжоспеченим хлібом із магазину. Поліна трохи хвилювалася — сама не до кінця розуміла, чому. Можливо, через нового гостя. А можливо, через те, як уважно Макс дивився на неї вчора ввечері. 

О дев’ятій вони вже стояли на зупинці. Стара лавка скрипіла під вагою часу, а поруч ріс кущ жасмину, що розсипав у повітрі солодкий аромат. 

— Він змінився за ці роки, — сказав Макс, дивлячись у далечінь дороги. — Колись ми були нерозлучні. 

— А потім? — тихо спитала Поліна. 

— Потім кожен обрав своє місто. 

У далині з’явився автобус. Він під’їхав, піднявши хмару пилу, і з нього вийшов хлопець із темною дорожньою сумкою через плече. 

Влад.
Високий, з темним волоссям і впевненою ходою. На обличчі — легка усмішка людини, яка знає собі ціну. 

Побачивши Макса, він широко розкинув руки. 

— Ну ти й пропав, брате! 

Вони обійнялися, сміючись і плескаючи один одного по спині. 

— Знайомся, — сказав Макс, повертаючись до Поліни. — Це Влад. 

Його погляд ковзнув по ній уважно, майже оцінююче, але без зухвалості. 

— Приємно, — сказав він, трохи нахиливши голову. — Ти тутешня? 

— Ні, я з міста. До бабусі на літо, — відповіла вона спокійно. 

— Тоді нам буде про що поговорити, — усміхнувся Влад. 

Поліна помітила, як Макс ледь помітно напружився. 

Дорогою назад Влад безтурботно розповідав історії зі студентського життя, жартував, кілька разів звертався саме до Поліни. Його харизма була легкою, ненав’язливою, але відчутною. Він умів дивитися так, ніби співрозмовник у цю мить — найцікавіша людина у світі. 

— Село — це добре для перезавантаження, — сказав Влад. — Але ти явно не з тих, хто тут залишиться надовго. 

— Чому ти так вирішив? — примружилася вона. 

— В очах видно. Ти шукаєш більше. 

Макс ішов трохи попереду, мовчазний. 

Поліна відчула дивне тепло від цієї уваги — і водночас незручність. 

Коли вони дійшли до двору бабусі Ані, Влад зупинився. 

— Я зайду ввечері, якщо не проти. Треба ж відсвяткувати мій приїзд. 

— Подивимось, — коротко відповів Макс. 

Влад підморгнув Поліні й рушив далі. 

Коли вони залишилися наодинці, кілька секунд панувала тиша. 

— Він завжди такий, — нарешті сказав Макс.
— Який? — невинно спитала вона.
— Занадто впевнений.
— А ти ревнуєш? — тихо, майже жартома кинула вона. 

Макс зупинився й подивився їй прямо в очі. 

— А є причина? 

Серце Поліни ледь прискорилося.
— Ні, — відповіла вона м’яко. — Немає. 

Він видихнув, ніби тільки цього й чекав.
— Просто… — додав тихіше, — мені не байдуже, з ким ти смієшся. 

Її щоки злегка порожевіли.
— Тоді не давай мені приводу сміятися з іншими, — прошепотіла вона. 

Макс усміхнувся — не жартівливо, а тепло й трохи зворушено. 

Цей ранок змінив щось невидиме між ними. З’явилася нова грань — легке суперництво, тонка нитка ревнощів, яка лише підсилювала почуття. 

А десь неподалік Влад уже розкладав свої речі в кімнаті старого будинку баби Катерини, навіть не підозрюючи, що його приїзд може стати іскрою для справжнього вогню. 

Літо продовжувалося.
І ставало все солодшим — і небезпечнішим водночас.