Глава 4*

Глава 4.
*Тіні ревнощів* 

Ранок був ясний і прозорий. Після нічної прохолоди повітря здавалося особливо свіжим, а сонце тільки-но починало підніматися над дахами хат. 

— Полінко, збігай у магазин за хлібом, — попросила бабуся Аня. — І цукру візьми. 

— Добре, — усміхнулася вона, накидаючи легку кофту. 

Дорога до сільського магазину пролягала повз стару криницю й кілька знайомих дворів. Поліна йшла повільно, вдихаючи аромат ранку, і згадувала вчорашній вечір. Макс. Його погляд. Його рука, яка міцно тримала її, коли виводив із клубу. 

І раптом вона побачила її. 

Світлана. 

Висока, з яскраво нафарбованими губами, у надто короткій спідниці й обтислій кофтині. Вона стояла біля паркану й голосно сміялася, закинувши голову назад. 

А поруч із нею — Макс. 

У Поліни всередині щось різко стиснулося. 

Світлана торкалася його руки, нахилялася ближче, щось шепотіла на вухо. Її сміх був надто гучним, надто демонстративним. 

Макс виглядав трохи ніяково, але не відходив. 

Поліна завмерла. 

Колись у дитинстві вони зі Світланою часто сварилися. Та завжди заздрила, намагалася зіпсувати настрій, підставити, висміяти. І тепер — те саме. 

«Звісно, — майнула думка. — Така, як вона, завжди лізе туди, де не просять». 

Поліна швидко відвернулася й пішла далі, намагаючись не показати, як болить. 

У магазині вона майже не пам’ятала, що купувала. Весь день минув у дивному тумані. Вона відповідала бабусі коротко, майже не усміхалася, не виходила на подвір’я.
Увечері сиділа в кімнаті біля вікна й дивилася, як сонце повільно ховається за горизонт. 

— Полінко, що сталося? — тихо спитала бабуся Аня, заходячи до кімнати. 

— Нічого, — відповіла вона надто швидко. 

Бабуся присіла поруч.
— Я ж бачу. Очі не світяться, як учора. 

Поліна мовчала. А потім раптом тихо сказала:
— Бабусю… а якщо хлопці говорять одне, а роблять інше? 

Бабуся зітхнула.
— Якщо він твій — то не відпустить. А якщо ні — то не вартий сліз. 

Та слова не дуже допомогли. 

Тоді бабуся підвелася рішуче.
— Чекай тут. 

За кілька хвилин вона вже стояла біля хвіртки й кликала:
— Максе! Якщо маєш хвилину — зайди! 

Поліна здивовано підвела голову. 

Коли Макс з’явився на подвір’ї, він одразу помітив її настрій.
— Щось сталося? — тихо запитав, підійшовши ближче. 

Поліна підвела очі.
— Ні. Просто… бачила тебе сьогодні. 

— Де? — щиро здивувався він. 

— Біля магазину. Зі Світланою. 

Макс на мить закотив очі й навіть тихо засміявся.
— Ой… тільки не це. 

— Що «не це»? — в її голосі з’явилася образа. 

Він зробив крок ближче.
— Поліно, вона мені зовсім не подобається. Вона взагалі нікому не подобається так, як їй здається. Світлана часто пристає до всіх хлопців у селі. Це… її стиль життя. 

— Але ти стояв і слухав її. 

— Бо вона буквально перегородила дорогу, — усміхнувся він. — Я вже збирався йти, коли ти, мабуть, побачила. 

Поліна мовчала. 

— Я б не запрошував тебе на дискотеку, не проводжав додому і не стояв зараз тут, якби мені була цікава вона, — тихо додав Макс. 

У його голосі не було жарту. Лише щирість.
І саме вона розтопила залишки образи. 

— Вибач, — прошепотіла Поліна. — Я, мабуть, перебільшила. 

— Трохи, — усміхнувся він. — Але це навіть… приємно. 

— Що приємно? 

— Що тобі не байдуже. 

Поліна опустила очі, ховаючи усмішку. 

— До речі, — змінив тему Макс. — Завтра зранку приїжджає мій давній друг із міста. Влад. Не бачилися кілька років. 

Він подивився на неї з легкою надією.
— Підеш зі мною на зупинку його зустріти? 

— О котрій?
— О дев’ятій. 

Поліна на мить замислилася, а потім кивнула. 

— Добре. Піду.
— Тоді домовились, — усміхнувся він. — І ніяких більше ревнощів без доказів.
— Я постараюся, — тихо засміялася вона. 

Коли він пішов, Поліна відчула, як важкий камінь у грудях зник. 

А десь далеко, за межами села, вже їхав автобус із тим, хто невдовзі теж стане частиною цього літа.
І, можливо, принесе із собою нові випробування.