Глава 3*

Глава 3.
* Вечір, на який чекали* 

Поліна прокинулася від теплого дотику сонця. 

Проміння ковзало по стінах, малюючи золоті смуги, а легкий вітер гойдав фіранку на відкритому вікні. Вона тихо шурхотіла, ніби щось шепотіла — про літо, про свободу, про новий день. 

З вулиці долинав спів пташок і далекий сміх дітей. 

Поліна заплющила очі на мить, але в голові вже була лише одна думка. 

Сьогодні ввечері — Макс. 

Вона підвелася, підійшла до вікна й вдихнула свіже повітря. Село прокидалося повільно й сонно, мов велике тепле створіння. Десь гавкав пес, у дворі рипнули двері, а над городами вже стояв запах нагрітої землі. 

Увесь день тягнувся повільно. 

Вона допомагала бабусі Ані на кухні, поливала квіти, перебирала старі речі на веранді — але думками постійно поверталася до вечора. До того, як він усміхнеться. До того, як вони підуть разом дорогою. 

І що ближче було до сутінків, то сильніше калатало серце. 

Коли сонце почало хилитися за обрій, Поліна дістала з валізи своє улюблене плаття — біле, в червоний горох. Легке, ніжне, трохи грайливе, як саме літо. 

Вона обережно одягла його, підійшла до дзеркала й підкрутила волосся. Локони м’яко спадали на плечі, а щоки рум’янилися від хвилювання. 

— Ну, красуня, — усміхнулася бабуся Аня. — Тільки без дурниць, чуєш? І щоб не надто пізно. 

— Бабусю… — засміялася Поліна. — Ми просто на дискотеку. 

— Я знаю ваші «просто», — лукаво підморгнула бабуся. 

Рівно о восьмій за хвірткою почувся знайомий голос.
— Поліно? 

Вона вийшла у двір — і на мить завмерла. 

Макс стояв біля воріт у темній сорочці, трохи схвильований, але усміхнений. Побачивши її, він на секунду розгубився. 

— Ти… дуже гарна, — сказав тихо. 

— Дякую, — відповіла вона, відчуваючи, як тепло розливається в грудях. 

Вони рушили дорогою до сільського клубу. Над полями повільно підіймався вечірній туман, а небо темніло, засвічуючи перші зорі. 

— Ти завжди жила в місті? — спитав Макс. 

— Так. Але тут… ніби легше дихати, — зізналася вона. — А ти? Плануєш виїжджати? 

— Не знаю, — знизав плечима. — Іноді хочеться втекти. А іноді — залишитись назавжди. 

Він подивився на неї уважніше.
— А ти? Ти втекла сюди… чи приїхала щось знайти? 

Поліна на мить замислилася.
— Можливо, і те, і інше. 

У клубі було гучно. Музика била в груди, світло миготіло, а повітря було теплим і трохи задушливим. Люди сміялися, танцювали, розмовляли надто голосно.
Макс тримався поруч, ніби інстинктивно. 

Коли Поліна вийшла на танцпол, до неї почали підходити кілька нетверезих хлопців. 

— Красуне, ходи з нами, — глузливо усміхнувся один. 

— Залиште мене, — спокійно, але твердо відповіла вона.
Та вони не відступали. 

І в ту ж мить поруч опинився Макс. 

— Відійшли, — холодно сказав він. 

— А ти хто такий? — пирхнув один із хуліганів. 

— Той, хто не дасть вам її чіпати. 

Слова швидко переросли в штовханину. Хтось крикнув, хтось підбурив — і раптом усе стало різким, гучним, небезпечним. 

Макс ударив першим. 

Поліна застигла, серце калатало, в голові шуміло. За кілька хвилин хтось розтягнув хлопців, охоронець втрутився, а галас поволі стих. 

Макс підійшов до неї, дихаючи важко. 

— Ти в порядку? — запитав тихо. 

— Так… — прошепотіла вона. — Дякую. 

Вони вийшли надвір. Ніч була прохолодною, зоряною, ніби створеною для тиші після бурі. 

Дорогою додому він ішов поруч, трохи напружений, але уважний. 

— Я не хотів, щоб усе так вийшло, — сказав він. 

— Я рада, що ти був поруч, — відповіла вона. 

Він глянув на неї — довго, тепло, майже боязко. 

Коли вони підійшли до хвіртки, Поліна на мить зупинилася. 

— Це був… особливий вечір, — тихо сказала вона. 

— І тільки початок літа, — усміхнувся Макс. 

А в її серці вже народжувалося відчуття, що це літо змінить усе.