Глава 2*

Глава 2.
* Вечір у альтанці* 

Вечір у селі приходив м’яко, ніби хтось обережно приглушував світло. Повітря ставало прохолоднішим, наповненим ароматом сіна, квітів і ванілі — бабуся Аня саме дістала з духовки свій фірмовий пиріг. 

Поліна сиділа в альтанці, поклавши підборіддя на долоні, й слухала, як десь у далині співають цвіркуни. У місті вечори були гучними, метушливими, а тут — тихими й майже чарівними. 

Раптом за хвірткою почулися кроки. 

— Аню, добрий вечір! — пролунав знайомий, але ще незнаний Поліні голос. 

Бабуся виглянула з дому й усміхнулася. 

— О, то ти, Максе! Заходь, синочку. 

Хлопець зайшов на подвір’я, тримаючи в руках кілька банок із варенням. Скло ловило відблиски сутінків, а червоне варення всередині виглядало, мов застигле літо. 

— Бабуся Катерина просила передати, — сказав він. — Каже, щоб вам на пироги й чай вистачило. 

— Передай їй, що я вдячна, — тепло відповіла бабуся Аня. — Та не стій на порозі, заходь на чай. Я щойно ванільний пиріг спекла. 

Макс трохи ніяково усміхнувся.
— Та я ненадовго…
— Ненадовго — то теж люди, — відмахнулася бабуся. — Ходімо в альтанку, там прохолодніше. 

Він пішов слідом — і саме тоді помітив Поліну.
Вона підвела очі, і їхні погляди знову зустрілися. Але тепер це було не випадково. Тепер — ближче. 

— Це моя онучка, Поліна, — представила бабуся. — На літо приїхала.
— Макс, — просто сказав він, сідаючи навпроти. — Приємно познайомитись.
— Взаємно, — тихо відповіла Поліна, відчуваючи, як у грудях з’являється дивне тепло. 

Бабуся поставила на стіл чайник, чашки й тарілку з пирогом. Ванільний аромат змішався з запахом вечірніх квітів, і альтанка стала схожою на маленький острів затишку. 

— То як у місті? — поцікавився Макс, поглядаючи на Поліну.
— Шумно, — усміхнулась вона. — Там усе завжди кудись біжить.
— А тут усе нікуди не поспішає, — відповів він. — Іноді це добре. 

Він усміхнувся — тією самою усмішкою, яку Поліна помітила вдень. Легкою, трохи хитрою, такою, що затримується в пам’яті. 

Кілька хвилин вони говорили про дрібниці: про село, про дитинство, про літо. І що довше тривала розмова, то легше Поліні ставало дихати.
Наче вона знала його давно.
Коли чай майже допили, Макс трохи зам’явся, а потім сказав: 

— У нас завтра дискотека в клубі. Сільська, звісно… — він усміхнувся. — Але весела. 

Він подивився на Поліну уважніше.
— Якщо хочеш… можу показати, як тут відпочивають.–
На мить вона розгубилася. У грудях знову защеміло — цього разу солодко. 

— Я… подумаю, — відповіла вона, але в голосі вже звучала зацікавленість.
— Домовились, — легко сказав він. — Тоді зайду завтра ввечері. 

Він підвівся, попрощався з бабусею Анею й рушив до виходу. Перед тим як піти, на секунду обернувся й зустрівся з Поліною поглядом. 

І в тому погляді було щось більше, ніж проста ввічливість.
Коли хвіртка зачинилася, Поліна ще довго сиділа мовчки. 

— Гарний хлопець, — лукаво мовила бабуся.
— Бабусю… — Поліна усміхнулася, але щоки зрадливо потепліли. 

А десь у темніючому небі спалахували перші зорі.
І літо, здається, тільки починало розкривати свої солодкі таємниці.