Глава 1*

Глава 1. 
*Дорога додому* 

Поліна дивилася у вікно автобуса, спостерігаючи, як місто повільно розчиняється у зелених хвилях полів. Асфальт змінювався ґрунтовою дорогою, рекламні щити — деревами, а шум — співом цвіркунів, який уже ніби чувся у її пам’яті. 

Вона не була тут кілька років. 

Село бабусі Ані завжди жило у ній теплим спогадом: запах свіжого хліба, скрип старої хвіртки, м’який голос бабусі, що кличе до столу. Але тепер усе здавалося інакшим — Поліні двадцять, і вона приїхала не просто на канікули. Вона приїхала втекти. Від міської метушні, від нескінченних думок, від розчарувань, про які не хотілося навіть говорити. 

Автобус зупинився біля знайомого повороту. 

— Приїхали, — байдуже кинув водій.
Поліна зійшла на дорогу, і тепле повітря одразу огорнуло її, мов обійми. Воно пахло скошеною травою, землею після сонця й чимось солодким — можливо, яблунями, що саме починали достигати. 

Вона пішла знайомою стежкою, повз старий паркан, за яким колись ганялася за курчатами, повз кущ бузку, що все ще цвів, ніби й не помітив часу. 

Хвіртка скрипнула — так само, як у дитинстві. 

— Полінко?.. — пролунало з подвір’я.
Бабуся Аня вийшла назустріч, витираючи руки фартухом. Її очі засяяли, а усмішка була такою ж теплою, як завжди. 

— Бабусю… — Поліна зробила крок уперед, і в горлі защеміло. 

Вони обійнялися. У цих обіймах було все: дім, спокій, дитинство й відчуття, що тут її завжди чекали. 

— Як ти виросла, — зітхнула бабуся. — Уже зовсім доросла стала.
— А ви зовсім не змінилися, — усміхнулася Поліна. 

На кухні пахло пирогами й ваніллю. Сонячні промені лягали на старий стіл, ніби малюючи на ньому золоті доріжки. Поліна поставила валізу біля стіни й на мить заплющила очі. 

Тут час ішов інакше.
Ніби повільніше. Ніби м’якше.
Коли вона вийшла надвір, щоб трохи розім’ятися після дороги, погляд мимоволі ковзнув до сусіднього двору — того самого, де колись бігала босоніж, де завжди лунали сміх і музика. 

І саме тоді вона побачила його. 

Хлопець стояв біля воріт, тримаючи у руках відро з водою. Сонце падало на його волосся, роблячи його майже золотим. Він підвів очі, і їхні погляди зустрілися на коротку, але дивну мить.
Він усміхнувся — легко, невимушено, так, ніби знав її давно. 

Поліна відчула, як серце на секунду збивається з ритму.
Вона ще не знала його імені.
Не знала, що це літо стане особливим.
Не знала, що саме з цього погляду почнеться історія, яку вона пам’ятатиме все життя. 

Але літо вже почалося.