Глава 2

І навіщо я стільки заштовхала в валізу? Коли автобус зупинився на автостанції, ледь витягла свій багаж і озирнулась в пошуках таксі. Дурна ідея! В такому маленькому містечку його, мабуть, зовсім немає, а люди в разі потреби просять про допомогу сусідів з машиною чи їдуть велосипедом! Я витягла конверт з листом і подивилася на адресу. Хоч це трохи втішало - вулиця Панянки починалася з будинку навпроти, де красувалася потерта вивіска “Пошта”, отже не треба навіть шукати провожатого. 

Скоро я вже петляла вуличкою, що бігла між одноповерховими будинками й намагалася уявити, як виглядає моя майбутня домівка. Старенька валіза поскрипувала по розбитій доріжці, аж поки не сталася катастрофа та одне з коліщат не відлетіло аж до паркану, пофарбовано в яскраво-зелений колір. Такий кислотний, що в мене аж очі заболіли! Я зупинилася і почала пошуки, сподіваючись, що не доведеться лізти в зарості кропити, а про себе думала, що жити в такому місці може тільки божевільний. Бабуся мало розповідала про своїх сусідів, а ось мама їх тихо ненавиділа, то може була якась причина?

-Що трапилося, дитинко? - проскрипів голос позаду і я аж підскочила. 

Ще хвилину назад тут нікого не було і хвіртка досі залишалася зачиненою. Я потроху обернулася і побачила, що поряд стоїть стара і дивиться на мене з великою цікавістю. Я теж стала ловити витрішки. Точно одна із тих жінок, які доживають віку на самоті і виглядають трохи притрушеними. Сиве довге волосся, прикрите хусткою, з-під якого виглядали тоненькі дреди, які прикрашали підвіски з монет та бусин. Одяг був відповідний, наче в хіпі з сімдесятих минулого століття, а в руках - я точно не повірила одразу - веретено! 

– В мене маленька аварія! - я затримала дихання, очікуючи, що в ніс вдарить запах нафталіну, але ні, я скоріше відчула сильний аромат трав. - Зараз відремонтую валізу і не буду вам заважати!

-А ти до кого приїхала, люба? Щось я тебе ніколи не зустрічала раніше… Хоча, можеш не казати, і так бачу, ти на Соломію дуже схожа! 

Вона ще щось пробурмотіла під ніс і захіхікала. Я, нарешті, знайшла коліщатко і присіла, щоб причепити його назад, але стара нікуди не йшла, а зупинилася і почала мене уважно розглядати. 

-Це добре, що ти тут, - промовила вона, дибуляючи до мене. - Твоя бабуся була моєю подругою і скажу більше - я залишилась її боржницею! В моєму віці вже треба платити по рахунках, бо не знаєш, коли прийде твій час. Як тебе звати?

-Джемма! - я сподівалася, що нова знайома скаже своє ім’я, але вона замість цього знову щось забурмотіла, а потім простягнула до мене зморшкувату долоню. 

-Дай руку, дитинко! І подивись на мене. Скажи, є в тебе щось таке, про що б ти мріяла? Заповітне бажання? 

В якої дівчини його немає? Коли тобі трішки за двадцять, питання, як то кажуть, зайві. В голові промайнула біла весільна сукня та кисле обличчя тітки Ліми, що пророчила мені долю старої діви. Було б ще непогано трохи грошенят, бо після сварки з мамою допомагати вона не буде, а ще… я поки не була в бабусиній крамниці, але дитячу мрію досі пам’ятала. Як казав Деніс - хотіла стати Солодкою королевою!

Ну ось, скажете ви, що за нудьга! Могла б подумати про те, щоб отримати еліксир безсмертя, мандрувати все життя по найгарнішим місцям землі чи вигравати в  лотерею! Та я б так і зробила, якби знала, що на мене чекає! Поки я мріяла, з дивною для її віку спритністю стара схопила веретено та відмотала з нього червону нитку. Накинула мені на зап’ясток і зав’язала три вузлики. 

-Ну ось! Нарешті я вільна від свого слова, - очі жінки блиснули веселим вогником, а буси на перли затряслися на грудях. - Вважай, як ти забажала, так і буде, але за однієї умови! Ніколи не знімай червону нитку і не розрізай вузли! Чуєш! Не розрізай!

Я ошелешена, опустила очі, щоб роздивитись цей дивний браслет, а коли підняла, поряд вже нікого не було! Я навіть очі протерла. Може тут десь є таємний непомітний прохід? Покрутила головою, але так нічого і не знайшла, тільки кушері бузини, малини та височенну лободу. Хай там як, не стоятимеш же з роззявленим ротом! Я ще трохи почекала, чи не повернеться моя “Золота рибка”, торкнулася червоної нитки, щоб впевнитись, що це не видіння і знизала плечима.

Чомусь одразу подумала про циганську магію, може моя сусідка - циганка? З таким краще не шуткувати, як попереджувала мама, то й справді не буду знімати поки що цю нитку бажання! Якось розберемося, зараз краще поспішити, бо над головою почали збиратися хмари. 

Довелося проторохтіти з валізою ще два повороти, доки, нарешті, я дісталася будинку бабусі. Звичайного! Він був нічим непримітний, але виглядав так, наче тут досі жили, бо все було прибрано - ані зайвої травинки! Я штовхнула низькі ворота з кованими вепрами, які виконували роль охоронців і відчула незрозуміле хвилювання. Адже це була та сама частина мого дитинства, яку я вважала казковою і тепер сподівалася дізнатись таємницю, яку Соломія приховувала стільки років!

Ключ виявися на тому місці, про яке бабця написала в листі - просто на перекладині над дверима, але я ще не встигла піднести його до замка, як відчула спиною чиюсь присутність. Першою думкою було - моя недавня знайома повернулася, щоб впевнитись, що я знайшла дім, але на мене чекав новий сюрприз. Коли я поглянула через плече, то побачила в кущах невисоку худорляву постать, що намагалася залишитися непоміченою і це точно була не бабця-циганка.

-Вилазь! - скомандувала я і вже приготувалась відчитати сусідських хлопчаків. - Я тебе бачу! Обіцяю, нічого не буде!

Кущ ворухнувся, випускаючи зі схованки свого бранця і тут я вдруге за день роззявила рота. Хлопець був надто незграбний. Зростом мені по плече, але з довгими худими руками й обличчям, вкритим ластовинням. Очі, чорні, як вугілля, поблискували, ховаючись під густими бровами. Він зробив кілька кроків назустріч і мовчки чекав, поки я заговорю до нього знову.

-Ти взагалі хто? - звучало це не дуже ввічливо, але чесно, я ще ніколи не натрапляла одразу на стільки дивних сусідів.