3. Студентські будні

Вересень злетів як один день. Ми притерлися одна до одної, налагодили контакт з бабою Ірою, як усі її називали поза очі. Щоправда, налагодження вийшло не з дешевих, не дивлячись на свою худобу, вона була ще тою ласункою. З'їсти торт наодинці і за раз для неї було за честь, а тому студентські гаманці пустішали, проте баба Іра чомусь не гладшала.

Наступив жовтень. Дерева вкрилися благородним золотом, в той час, як погода дарувала останні моменти тепла. Парочки робили селфі на фоні особливо красивого пейзажу не встидаючись проявляти хвилини ніжності на публіці, за що їх відкрито засуджували місцеві бабки.

Зі старшокурсниками відносини у нас були спокійні, тобто ми не попадалися їм на очі, а вони не кидали колючі репліки в нашу сторону. З Олегом, як не дивно, ми віталися, що ж до Романи, то тут був стабільний ігнор…

─ Ворушися, а ні то я іду сама. Дорога до бібліотеки знаєш не близька. А як працю не здамо, то Гаврилишин нас під першим деревом поховає! - кричала Надя, зашнуровуючи кросівки.

Варто їй було лиш схилити голову, як руде волосся густою пеленою перекотилося просто на очі, заважаючи не те що взутися, а й нормально дихати. 
─ А бодай би! - гаркнула Надія, ─ підстрижуся, їй Богу підстрижуся. 
─ Та йду я, йду! - гукала тим часом я, запихаючи в рота ще одну «останню» канапку, чудово розуміючи, що Надія Володимирівна от-от та вибухне, якщо я ще хоч з хвилину завагаюся.

Не встигли ми й порогу кімнати переступити, як зрозуміли що в сусідів черговий аншлаг. Юлька, а саме так звали одну із наших сусідок, влаштувала чергове шоу одного актора. Дівчата, варто визнати, часто вступали з нею в суперечку, що і не дивно. Якщо у нас все працювало як добре налагоджене виробництво, тобто кожен виконував графік чергувань на кухні, викидання сміття та інші буденні речі, то у дівчат з тим був повний провал і все дякуючи Юлі.

Посуди могла бути гора, Юлі десь, вона валізу спакує, та й вже в дорозі до рідної хати, а тим хто пізніше в п'ятницю виїжджає, або на вихідні залишається навіть води випити ні з чого. 

Коли готує їжу, то що по простіше, останнього разу макарони їхні в мийці плавали, так юна господиня воду зціджували. 

Проте ні її безвідповідальність, ні куховарські вміння так не докучали, як її пофігізм. 

Найгірше Юліним сусідкам приходилося, коли приходили гості, а її стрінги в той самий час висіли по всій кімнаті на спинці кожного крісла неначе декорації до дешевого шоу для дорослих.

─ Послухаємо? - з надією в голосі протягнула я. 

─ Ні, - твердо випалила Надя і поволокла мене на вихід.

Що тут скажеш, дівчатам пощастило більше.

Розказували згодом як за Юлькою її ж не прибрана постіль літала.

***

─ Ну і куди це ви на вечір? - вперши руки в боки перегородила нам вихід Ірина Казимирівна.
─ До бібліотеки, - судячи по Надіїних недобре блиснувших очах бути біді.
─ Ой дівчата, - наздогнала нас Мері, а купіть но ще цукерків, тих, що з шоколадною начинкою.

На слові цукерки у баби Іри загорілися очі, а на словах шоколадна начинка уста розтягнулися в передбачуваній усмішці згоди…

В бібліотеці просиділи довго, рука відвалювалася, очі злипалися. Кишки вигравали весільний марш, в той час, як ми гналися за останнім трамваєм. Цукерків, звісно що не купили, забули.

Перед входом у гуртожиток стали немов вкопані, згадавши, що гостинців для місцевого цербера у нас не має.

─ Що робитимемо? - запитала Надя.

Виходів було не так вже і багато. Або попастися бабі Ірі на очі, або просити допомоги у дівчат.

Витягнувши з кишені телефон, задзвонила до Олі, а коли та відізвалася, промовила лиш одне слово:

─ Рятуйте.

Дівчата як за сигналом визирнули з вікна, нам з Надею залишилося лиш знизувати плечима на їхні німі питання про солодощі.

Оля театрально прикрила очі рукою, показуючи тим самим, що вона думає про нас та наші розумові здібності.

***

Того вечора сусідки для нашого порятунку розгорнули ціле шоу. Удавши вигляд що грають в фанти, на бажання, так розкрутили цю забаву, що за кілька хвилин втягнули в неї пів гуртожитку. Звісно з реакцією на голосне кукурікання, стукання черпаком по каструлі та регіт, що котився поверхами Ірина Казимирівна забаритися не могла, а тому ми немов ті партизани, прошмигнули центральним входом, як тільки комендант зникла в коридорі.

Впавши на власні ліжка вимученими тільцями, ми не могли повірити власному щастю. Нам вдалося. От тільки тиша та спокій були на жаль не довгими…

Галя влетіла в кімнату першою, регочучи так, неначе от-от лусне. Одразу ж за нею вскочили Оля та Мері.

─ Ой я не можу, - сміялася Мері, витираючи сльози, її волосся розкидалося по плечах шовковою пелериною, а тендітна фігурка то і діло трусилася від приступів сміху.

Зауваживши в наших очах тотальне нерозуміння ситуації дівчата почали наперебій одна одній розповідати що сталося.

Як виявилося, студенти вирішили додати до найрізноманітніших дурних фантів ще один, а саме, метання яєць в визначену мішень. Кому прийшла на думку ця геніальна ідея історія замовчує, але здається мені, що цей проблиск фантазії міг зародитися саме в Олюсиковій голівоньці.