Розділ 13

Увечері реальність змістилась. Ле Шато виринув з темряви: старовинний маєток зі світлого каменю освітлений знизу так, що стіни ніби світились зсередини. Три поверхи вікон, кована огорожа балконів, дах із темної черепиці припорошений снігом. Прадід П'єра Деларю, француз, який закохався в пенсильванські гори й вирішив залишитись, збудував цей дім на початку минулого століття. Його родина жила тут три покоління, поки батьки П'єра не переїхали до Каліфорнії: ближче до сонця, до океану, подалі від холодних зим. Маэток дістався П'єру: порожній, запилений, з привидами чужих спогадів. Він міг продати все, але натомість вклав усе, що мав, і перетворив родинний дім на ресторан. Сьогодні його відкриття, гала-вечір для оточення, подія сезону. Грудневий сніг падав повільно, безшумно, огортаючи будівлю білим серпанком. Перед входом припаркована низка дорогих автомобілів, чоловіки в смокінгах, жінки в хутрі й вечірніх сукнях.

Я вийшла з машини. В голові крутилась одна думка: Джеймс. Чи буде він там?
Два дні я його не бачила. Він поїхав, як сказав Роберт, відвезти картини реставратору. Два дні тиші, два дні, коли я ловила себе на тому, що прислухаюсь до кроків у коридорі, два дні, коли намагалась не думати, але думала постійно.

Алекс подав мені руку. Від нього пахло свіжим морським бризом з нотками чогось гострого й динамічного: аромат, який я колись почала асоціювати з домівкою. Холодне повітря торкнулось плечей, відкритих над хутряною накидкою. Сукня кольору темного шампанського обіймала тіло, шовк, що стікав униз, як вода. Алекс у чорному смокінгу, бездоганний, як завжди. Ідеальна пара – так, мабуть, ми виглядали з боку.

Ми піднялись широкими сходами. Двері відчинились, і зала забрала подих: кругла, величезна, ніби потрапляєш у серце будівлі. Стеля здіймалась угору куполом, і звідти лився водоспад світла: люстра, яку я бачила тільки в кіно. Тисячі кришталевих крапель, що ловили світло і розбивали його на веселкові іскри. Столики розходились від центру колами: білі скатертини, срібні прибори, свічки, що мерехтіли в кришталевих підсвічниках. Між ними простір, повітря, рух. Офіціанти у білих рукавичках ковзали безшумно, як тіні. Шелест шовку, дзвін келихів, приглушені розмови, все зливалось у єдиний гул, живий і теплий. А в центрі стояв рояль: чорний, величезний. Він стояв на невеликому підвищенні, просто під люстрою, ніби все навколо було побудоване заради нього. За ним сидів чоловік у смокінгу, його пальці ковзали клавішами, щось джазове, м'яке, що обволікало залу і просочувалось під шкіру.

Я стояла на порозі цього блиску, цього світла, цієї музики, і тоді побачила його: чорний костюм-трійка ідеально скроєний, волосся укладене назад, ніякої артистичної недбалості, до якої я звикла. Джеймс виглядав цивілізовано, якось приручено, але щось видавало його справжню суть. У тому, як він тримав склянку: легко, ніби готовий випустити її за мить; у тому, як стояв: розслаблено, але з пружністю, яка видавала готовність до руху; у тому, як дивився: не блукаючи поглядом по залі, а вибравши точку і тримаючи її. Він виглядав так, ніби йому тут нудно, ніби весь цей блиск, люстра, рояль, офіціанти у білих рукавичках, існував десь на периферії, не вартий уваги. 

А потім він побачив мене, і щось змінилось. Він не поворухнувся, не відставив склянку, не випрямився. Але нудьга зникла з його обличчя швидко, як сніг, що тане на теплій шкірі. Замість снігу з'явилось щось інше: щось, від чого я забула як дихати. Два дні, всього два дні без нього, які здавались вічністю. Такою ж вічністю, як цей момент, коли ми стояли по різні боки зали, і весь цей блиск, люстра, рояль, сотні людей, просто зникли, розчинилися. Залишились тільки його очі і мої.

Піаніст узяв низький акорд. Звук пройшов крізь залу і крізь мене. Алекс поклав руку мені на талію.

— Ходімо привітаємось. — сказав він.

І повів мене просто до нього.

— Джеймсе. — голос Алекса поруч теплий, щирий.

Вони обійнялись, коротко, по-братньому: поплескування по спині, усмішки.

— Радий, що ти прийшов. — сказав Алекс.

— Не міг пропустити, — він усміхнувся. Та сама посмішка: одним кутиком губ. — П'єр би мене вбив.

Потім Джеймс повернувся до мене.

— Вероніко.

— Джеймсе. — я кивнула і тут же відвела погляд на рояль, ніби там грали щось неймовірно цікаве, ніби я прийшла сюди заради піаніста.

Алекс вже дивився кудись убік, махав комусь рукою.

— О, Гаррісони! Вибачте, я на хвилинку.

Він поцілував мене в скроню і пішов. І я залишилась сама, поруч із Джеймсом, під водоспадом кришталевого світла, під звуки роялю, що грав щось болісно красиве.

— Цікавишся музикою? — почула його голос занадто близько.

— Цікавлюсь усім, що не вимагає світської бесіди. — відповіла я, не обертаючись.

— О! — в його голосі прозвучала усмішка. — Тоді тобі сюди не варто було приходити.

— Можливо.

— Можливо? — він став поруч плечем до плеча, ніби теж дивився на рояль. — Ти ж професіонал зі світських бесід, це твоя робота.

— Саме тому я їх ненавиджу у вільний час.

— А що ти любиш у вільний час?

Тебе не бачити, хотіла сказати я.

— Тишу. — сказала натомість.

— Тут досить гучно.

— Я помітила.

Пауза. Піаніст перейшов на щось повільніше, інтимніше.

— Як картини? — спитала я нейтрально, безпечно.

— Три врятували.

— А четверта?

Він помовчав.

— Ту, з переплетеними руками не вдалось.

Щось стиснулось у грудях.

— Шкода.

— Так. — він нарешті повернувся до мене. Я відчула його погляд на своїй щоці неначе фізичний дотик.

— Джеймс? Mon Dieu, c'est vraiment toi?

Цей голос розрізав простір: терпкий, із хрипкістю та паризьким акцентом. Щось стиснулось всередині мене ще до того, як я обернулася. Я знала, що побачу, знала, і все ж була не готова.

Вона нагадувала живу картину Модільяні: всі ті неймовірні лінії, плинна грація, зачаровуюча краса. У неї довга шия; підборіддя ледь підняте догори, так тримають голову ті, хто звик перемагати; вирізьблені вилиці; чорні бездонні очі, що затягували, як безодня; волосся чорне блискуче, зібране в елегантний низький вузол, що відкривав витончену лінію шиї та ключиць; шкіра бліда, ніби світилася зсередини. Все в ній було тонким і досконалим: пальці, зап'ястя, лінія плечей. Чорна сукня облягала її тіло так, що хотілося дивитися, і так, що не можна було дивитися довго. Вона була втіленням тієї богемної свободи та краси, яку Джеймс, мабуть, залишив у Парижі. Або яка залишила його.