Розділ 9

Ранок у домі Райтів починався за розкладом. Навіть сонце, здавалося, сходило тут за годинником. Перші промені світла, прориваючись крізь важкі штори, застали мене, коли я вже прокинулась. Я погано спала. Всю ніч мені снився засніжений сад і дві постаті на білому тлі: одна світла, одна темна. А ще чорний рояль, руки, що літають над клавішами, і бурштинові очі... Я встала розбитою. У дзеркалі відбивалося бліде обличчя з легкими тінями під очима, нічого такого, з чим не впорався б вправний макіяж. Накинувши шовковий халат, я підійшла до вікна. Сад унизу вже ожив, садівник методично підстригав живопліт. Стук у двері змусив мене здригнутися.

— Міс Міллер? — голос покоївки звучав шанобливо, але з тією ноткою, що давала зрозуміти: запізнюватися на сніданок у домі Райтів неприпустимо. — Сніданок подаватимуть через півгодини.

— Дякую. Я буду готова. — мій голос звучав хрипко, і я прочистила горло. 

Тридцять хвилин, щоб перетворитися на нормальну людину, виклик прийнято, як сказала б Кейт. Я пішла в душ і почала ретельно втирати в шкіру гель із ароматом жасмину. Вода барабанила по плечах, а в голові билася одна-єдина надія змити…Спогади вчорашнього вечора? Якби все було так просто. 

Кімната зустріла мене яскравим сонячним ранком: світло заливало все навколо, безжалісно осліплюючи, занадто жваве для того, як я себе почувала. Я замружилась.

Господи, наче після похмілля.

Один келих вина. Один, і ніч, яку краще не згадувати.

— Більше ніяких роялів, — буркнула я собі під ніс, витягуючи речі з валізи. — ніяких вечірніх прогулянок, ніяких коридорів після дванадцятої.

Я кинула на ліжко джинси, футболку, светр.

— І ніяких... — я завмерла з шкарпеткою в руці. — просто ніяких Джеймсів. Узагалі, повністю, категорично.

Я натягнула светр і глянула на себе в дзеркало.

Ніяких піжам, ніяких сорочок, ніяких халатів, що сповзають з плеча в найневідповідніший момент. Сьогодні ти — бетонна стіна, Вероніко.

Зібрала волосся у високий хвіст, дозволивши кільком пасмам вільно обрамляти обличчя, нанесла трохи тональної основи, щоб приховати сліди безсоння, легку рум'яну і прозорий блиск для губ.

— Вероніко, — сказала я своєму відображенню. — нагадую, ти — бетонна стіна.

Відображення дивилось на мене скептично.

— Бетонна, — повторила я суворіше. — стіна.

Глибокий вдих, видих. Я відчинила двері й вийшла в коридор, спустилась сходами. З їдальні долинали голоси: низький голос Роберта, щось невиразне від Алекса.

Ніяких Джеймсів. Може, він ще спить, може, він уже поїхав. Може...

Я зайшла в їдальню. Роберт і Алекс стояли в кутку кімнати, схилившись над якимись паперами на невеликому столику. Роберт щось показував пальцем, Алекс кивав, тримаючи чашку кави. І Джеймс. Джеймс стояв біля вікна з філіжанкою в руці, у білій сорочці застебнутій на всі ґудзики. Він обернувся. Наші погляди зустрілись.

Бетонна стіна. Бетонна. Стіна.

— Доброго ранку. — сказав він.

— Доброго. — видавила я.

Бетон. Залізобетон. Армований.

Алекс підняв голову від паперів. Його обличчя одразу пом'якшало.

— Вероніко! — він відклав чашку і підійшов до мене. Поцілував у скроню. — Добре спала?

Ні. Зовсім ні. Твій брат грав Рахманінова, поки я намагалась заснути, і я досі чую ці ноти у своїй голові.

— Чудово, — брехня йшла легко, майже природно. — просто чудово.

Джеймс біля вікна відвернувся, підніс філіжанку до губ.

— Кави? — спитав Алекс.

— Так. 

Він повів мене до столу, відсунув стілець. Я сіла. Роберт кивнув мені від свого столика в кутку, коротко, ввічливо.

— Доброго ранку, міс Міллер.

— Доброго ранку. — я зібралась із духом. — І, можливо... просто Вероніка?

Роберт дивився на мене якусь мить. У його очах щось ворухнулося, щось оцінююче.

— Вероніка, — сказав він нарешті й сів на своє місце. — добре.

Служниця з'явилась ніби з повітря, сива, у чорній сукні з білим фартухом. Поставила переді мною філіжанку кави, тарілку з круасанами, масло, джем.

— Дякую. — сказала я.

Вона кивнула і зникла так само безшумно, як з'явилась. Алекс сів поруч, Джеймс сів навпроти, як і вчора, навмисне поглинутий своїм телефоном.

— Джеймсе, — Роберт намазував масло на тост ідеально рівним шаром. — сьогодні Том привезе твої роботи. Їх, як і твій багаж, знайшли в аеропорту.

Джеймс підняв голову.

— Добре.

І знову опустив очі в телефон.

Я відкусила круасан. Кава була гарячою, міцною, саме такою, як треба.

— Що за роботи? — спитав Алекс.

— Серія для виставки — Джеймс не відривав очей від телефону. — у Нью-Йорку.

— Виставка? — Алекс відклав круасан. — Ти не казав.

— Тепер кажу.

— Яка серія?

Джеймс нарешті підняв голову, відклав телефон, подивився на брата повільно, з тим ледь помітним блиском у очах, який я вже починала впізнавати.

— А ти прийдеш?

— Звичайно.

— Тоді й побачиш.

— Серйозно? — Алекс відкинувся на спинку стільця. — Ти не скажеш рідному брату?

Джеймс взяв філіжанку, відпив кави не поспішаючи.

— Рідний брат одного разу назвав мою картину... як там було? — він примружився, ніби згадуючи. — «Наче хтось чхнув райдугою на полотно».

— Ти злопам'ятний.

— Я нічого не забуваю. — Джеймс знизав плечима і посміхнувся тією своєю посмішкою, від якої хотілось одночасно вдарити його і поцілувати.

Бетон, Вероніко. Залізобетон.

І тоді задзвонив телефон Роберта. Він глянув на екран, нахмурився.

— Том, — сказав він, піднімаючи слухавку. — слухаю?

Його обличчя не змінилось, але щось у ньому застигло.

— Як це залило? — спитав він тихо.

Джеймс поставив філіжанку на стіл. Повільно, не відводячи погляду від батька.

— Де ти зараз? — Роберт слухав відповідь. — Біля гаража? Добре, нічого не рухай.