Розділ 8

Два кроки, і він уже переді мною. Схопив мене за стегна, підняв, посадив на край ліжка одним рухом. Я зойкнула від несподіванки. Його губи впились у мої, жадібно, нетерпляче, руки вже ковзали по моїх боках, задираючи халат, стягуючи його з плечей. Я вхопилась за його футболку, намагаючись не загубитись у цьому вихорі. Він штовхнув мене назад, м'яко, але впевнено, і я впала на ліжко, на ідеально застелене ліжко, яке нарешті хтось зім'яв. Він навис наді мною, важкий, гарячий. Його стегно вклинилось між моїми ногами. Я відчула його, твердого, збудженого, і щось стиснулось у мені внизу живота. Його губи сповзли на мою шию, зуби легко прикусили шкіру. Я вигнулась.

— Алексе...

Він не слухав. Його рука вже була під моєю сорочкою, ковзала вгору по ребрах, до грудей. Пальці знайшли сосок, стиснули, і я втратила подих. Його губи спустились нижче на ключицю, на край сорочки. Він потягнув тканину вниз, оголюючи плече, цілуючи кожен сантиметр. Друга рука ковзнула по моєму стегну, пальці зачепили край білизни.

— Алексе, — я схопила його за зап'ястя. — зачекай.

Він завмер, підняв голову, дивився на мене зверху: очі майже чорні, подих важкий, рваний, на скроні пульсувала жилка.

— Я не зможу бути тихою, — сказала я. — ти ж знаєш...

Він завмер наді мною, важко дихаючи. Його рука досі лежала на моєму стегні, пальці досі чіплялись за край білизни.

— До біса. — видихнув він. — Я так тебе хочу.

Це прозвучало майже болісно. Він опустив голову, вткнувся чолом у моє плече. Я відчувала, як калатає його серце: швидко, шалено. Моя рука сама потягнулась до його волосся, пальці заплутались у м'яких пасмах.

— Я знаю. — прошепотіла я.

Він підняв голову, подивився на мене. У його очах було щось таке... відкрите, беззахисне.

— Я так тебе кохаю, Вероніко. — Сказав просто, без пафосу, як факт.

Щось стиснулось у мене в грудях. Я притягнула його до себе, поцілувала м'яко, повільно, не так, як хвилину тому, інакше.

— І я тебе, — прошепотіла йому в губи. — кохаю.

І це була правда.

Він перекотився набік, ліг поруч, притягнув мене до себе, обійняв. Його подих поступово вирівнювався.

— Може, все ж спробуємо? — спитав він у моє волосся. Потім він усміхнувся. — Я закрию тобі рот подушкою.

— Алексе!

— Жартую.

— Ні, не жартуєш.

— Ні, не жартую.

Я засміялась, він теж. І в цьому сміхові було більше інтимності, ніж у будь-якому поцілунку.

— Спробуємо, як тільки повернемося додому.

— Вероніко…

— Алексе, — я підвелась на ліктях. Подивилась на нього зверху вниз. — твій батько за стіною. 

— Звідки ти знаєш, де він? Може, він на вулиці?

— Алексе, мені не хочеться червоніти вранці.

— Чому? Тобі личить.

— Алексе!

— Добре, добре, — він підняв руки в жесті капітуляції. — ти перемогла.

Він зітхнув глибоко, страждальницько, відкинувся на подушку і закрив очі рукою.

— Ти жорстока жінка, Вероніко Міллер.

— Я знаю.

Я нахилилась і поцілувала його в ніс.

— Добраніч, Алексе.

— Ти йдеш?

— Я йду.

— Залишся.

— Не можу.

— Просто поспати?

— Ми обидва знаємо, що це буде не «просто поспати».

Він прибрав руку від очей, подивився на мене.

— Ти мене так добре знаєш.

— На жаль.

Він засміявся.

— Іди, поки я не втратив залишки самоконтролю.

Я встала з ліжка, поправила халат, пригладила волосся. Підійшла до дверей, клацнула замком, обернулась.

— Добраніч.

— Добраніч, — він дивився на мене з ліжка. Волосся розкуйовджене, футболка зім'ята, в очах щось тепле і водночас голодне. — наснись мені.

— Не обіцяю.

Я вислизнула в коридор. Темно, тихо. Я зробила крок. Серце шалено билося від його дотиків, від цієї майже дитячої гри в заборонені насолоди. Я вже майже дійшла до своєї кімнати, коли перші ноти шопенівського вальсу прорізали нічну тишу. Звуки ледь розрізнялися: примарні, тендітні, ніби виткані з місячного світла. На мить здалося, що це плід моєї уяви, відлуння тих вечорів, коли Алекс грав для мене на даху. Але ця музика була іншою: більш пристрасною, більш... голодною. Вона лилася із західного крила. Я зупинилась, рука вже лежала на ручці дверей моєї кімнати.

Іди спати. Просто іди спати.

Але ноги самі понесли мене в інший бік. Я переконувала себе, що просто хочу знати, хто грає. Це була брехня: я знала, чиї пальці торкаються клавіш, знала по тому, як стиснулося серце, як кожен крок відгукувався внутрішнім протестом: «Не йди туди, зупинись, повернися».

Але музика тягнула мене невпинно, неминуче. Старий паркет під ногами мовчав, ніби був співучасником цього божевілля. Портрети на стінах стежили за мною поглядами, здавалося, навіть вони розуміли, що я роблю помилку.

Ти щойно була з Алексом. Його губи ще горять на твоїй шкірі. Що ти робиш?

Я не відповіла собі. Просто йшла далі. У вітальні західного крила світилася лампа, кидаючи м'яке світло на чорний рояль: справжній витвір мистецтва. Джеймс сидів за інструментом у тій самій синій сорочці, тепер застебнутій. Він грав із заплющеними очима, повністю віддаючись музиці. Вогонь у каміні підсвічував його профіль, підкреслюючи гострі риси. Пальці літали по клавішах, у них була чиста пристрасть, неприборкана енергія. Я стояла в темряві коридору і дивилась. Не могла відвести очей.

Іди. Зараз. Поки він не помітив.

Я зробила крок назад. І зрадлива дошка скрипнула під моєю ногою, вперше за всю дорогу, ніби сам дім вирішив видати мою присутність. Глузування всесвіту: весь коридор пройшла безшумно, як привид, а тут на тобі.

Музика урвалася, залишивши після себе дзвінку тишу. Джеймс підняв голову. Наші погляди зустрілись.

Чудово, Вероніко. 

Він дивився на мене, мовчав. Руки завмерли над клавішами. Вогонь у каміні тріщав. Десь у домі цокав годинник.