Розділ 7

Ми повернулися до будинку, огорнуті грудневим м'яким напівсвітлом, лише потріскування дров у каміні заворожувало яскравим, мерехтливим світлом. Тепло і затишок цієї кімнати дивно контрастував з ознобом, що пробіг по моєму хребту, коли Алекс сказав:

— Батько запропонував провести церемонію тут, у саду. — він притягнув мене до себе, поцілувавши в скроню. Від Алекса пахло його власним гострим ароматом і трохи коньяком. — Що думаєш?

— Я... — я зустрілася поглядом з Джеймсом, який якраз наливав собі віскі. У цю мить його рука злегка здригнулась, проливши кілька крапель на срібний піднос.

— До біса. — пробурмотів він, промокаючи пляму білою тканинною серветкою.

— ...не знаю, мабуть так... — я справді не розуміла своїх почуттів у цю мить.

Джеймс узяв свій келих і повернувся до каміну. Відблиски полум'я грали на його обличчі, роблячи його таємничим і дещо сумним.

— У нашій родині це традиція. — Роберт з'явився в дверях, і його голос заповнив кімнату. — І вона дуже важлива.

У теплі вогню каміну постать Роберта здавалася менш загрозливою, більш людською. Проте він випромінював сильну впевненість, що його слова мають вагу. 

— Як і сім'я. До речі про сім'ю. Джеймсе, — Джеймс різко повернувся в наш бік і подивився на батька трохи з-під лоба, — ти залишишся на якийсь час, правда?

Він застиг із келихом біля губ, і на секунду здалося, що він відмовиться.

— Звичайно, батьку. — його голос звучав рівно, надто рівно. Потім він усміхнувся тією усмішкою, яку привіз з Парижу разом з новими костюмами. — Я планував провести два тижні тут, після цього повернуся до Парижу. У мене тепер студія і розклад.

ДЖеймс потягнувся до коміра й злегка відтягнув його, ніби йому стало душно, ніби це була петля. Моє серце стиснулося, коли я це побачила.

— Чудово. — кивнув Роберт зі схваленням, яке він, здавалося, беріг для рідкісних моментів. — До речі, твоя кімната...

— Якщо дозволите, — Джеймс поставив келих, — я все ж хотів би залишитися в гостьовому крилі.

— Як забажаєш. — Роберт повернувся до мене, і його погляд на частку секунди пом’якшав. — Міс Міллер, сподіваюся, сади й замок справили на вас враження?

— Насправді, дуже, — сказала я. — особливо вовки біля замку.

Джеймс закашлявся прямо у свій келих, Роберт підняв брову.

— Вовки?

— Патрік. — пояснив Джеймс, не повертаючись. — Знову втік і вив на місяць.

— А, — Роберт кивнув. — цей пес суцільна проблема. Минулого тижня він з'їв капелюх садівника.

І тут я згадала.

— О, — я повернулась до Джеймса. — альбом, Я залишила його там, у замку.

Джеймс на мить завмер із келихом біля губ.

— Який альбом? — спитав Алекс.

— З фотографіями. — сказала я. — Джеймс показував мені ваші дитячі...

— Там є одна, — Джеймс перервав мене, звертаючись до Алекса, — де тобі п'ять і ти в костюмі супермена.

Алекс застогнав.

— Ти показав їй цей альбом?

— Плащ із простирадла, — продовжив Джеймс. — меч із картону.

— Джеймсе!

— Три місяці ти його не знімав.

— Я був дитиною!

— Ти спав у ньому.

Роберт кашлянув, усі повернулись до нього.

— Він справді спав у ньому, — сказав Роберт. — і вимагав, щоб ми називали його Кларк.

— Цей альбом мав залишитись у замку, — Алекс подивився на брата. — Джеймсе.

— Що? — Джеймс знизав плечима. — Твоя наречена має знати, за кого виходить заміж. Супермен — це дуже серйозно.

— Мені було п'ять!

— І ти вже тоді хотів рятувати світ. Це багато говорить про людину.

Погляди братів зустрілися над моєю головою. І щось пройшло між ними: той зв'язок, який не можуть знищити ні час, ні відстань, ні відмінність їхніх життів: Джеймс — художник, який щойно повернувся з Парижу; Алекс — адвокат у бездоганному костюмі, такі різні, що важко повірити в спільну кров. Але зараз, у цю мить, коли вони перекидались жартами про старий костюм супермена, я бачила інше: двох хлопчаків, які колись разом бігали цими коридорами, ділили не лише іграшки, а й мрії, вчились ходити, тримаючись за руку один одного. Щось стислось у мене в грудях.

— Я принесу альбом завтра, — сказав Джеймс, відводячи погляд. — якщо Вероніка захоче.

— Захочу. — сказала я.

Алекс застогнав знову.

— Дитячі фотографії, — відповів він. — найкраща зброя проти чоловіків.

— Ну що ж, — Роберт прочистив горло, порушуючи мить. — пізно вже. Міс Міллер, ваша кімната готова. Я проведу вас. — Він завагався, дивлячись на молодшого сина. — Джеймсе...

— Так, батьку? — у його голосі з'явилася та особлива нота, яку я вже навчилася розпізнавати: суміш надії і настороженості.

— Я радий, що ти повернувся. — ці слова, здавалося, коштували Роберту величезних зусиль.

Джеймс лише кивнув і повернувся до сходів, але я встигла помітити, як стиснулися його губи. Алекс обійняв мене й поцілував у лоб: цнотливо, шанобливо, як і личило в присутності батька.

— Надобраніч, — прошепотів він.

— Надобраніч, — відповіла я, відчуваючи, як чомусь червонію. 

Я спостерігала, як брати піднімаються. 

— Він змінився, — раптом сказав Роберт, і я не одразу зрозуміла, що він звертається до мене. У напівтемряві коридору його профіль здавався надто гострим. — Джеймс. Вперше за довгий час я бачу... рівновагу в ньому.

Я відчула, як по хребту пробіг холод. Ми дійшли до моєї «блакитної кімнати».

— Надобраніч, міс Міллер. — сказав він, злегка схиливши голову. — Сподіваюся, ви почуватиметеся... затишно в нашому домі.

Я зачинила двері й притулилася до них, відчуваючи, як шалено б’ється серце в тихому будинку. Переодяглася в шовкову синю нічну сорочку і залізла в ліжко.

Приглушений сміх долинав з коридору: Алекс говорив по телефону. Я завмерла, прислухаючись до цього звуку, такого знайомого і дорогого. У ньому була та особлива м'якість, що з'являлася, коли він розмовляв з кимось близьким. Можливо, дзвонила тітка Марта з Бостона, сестра Роберта. Вона іноді телефонувала ввечері, щоб поговорити з Алексом. У неї не було дітей, а Алекс був її улюбленцем.