Розділ 6

Ми вийшли надвір. Сніг падав густо, великими пухнастими пластівцями. Я зупинилась на порозі, підставила долоню. Сніжинка впала на всередину і не розтанула одразу, лежала ідеальна, з усіма своїми променями.

— Ніколи не бачила такого снігу. — сказала я.

Джеймс обернувся, подивився на мене, на мою витягнуту руку, на сніжинку, що танула.

— Тут у горах завжди так, — сказав він. — сухе, холодне повітря. 

Він стояв і чекав, поки я надивлюсь. Сніжинки падали на його волосся, на плечі пальто. Джеймс їх не струшував, одна зачепилась за вію, він моргнув — і вона зникла. Я зловила себе на тому, що дивлюся на нього й усміхаюся. Чи то снігу, чи то окремій сніжинці, чи то йому: такому красивому в цьому м'якому білому світлі, і якомусь рідному. Раптом рідному, після тих фотографій, після підвалу, після всього. Усмішка зникла сама, коли я це зрозуміла. Він помітив.

— Що? — спитав.

— Нічого.

Я відвела погляд. Пішла доріжкою. Він наздогнав мене за два кроки.

— Треба дійсно йти, — сказала я раптом. — а то замерзнеш.

— Я?

— Ти без шапки.

— Я ніколи не ношу шапку.

— Чому? — я подивилася на нього.

— Псує зачіску.

Він сказав це серйозно, абсолютно серйозно, і тільки в кутику рота щось ворухнулось. Я подивилась на його обличчя: точно кіт, сам собою задоволений. Я нахилилась, зачерпнула сніг обома руками, і кинулась до нього. ДЖеймс не встиг відреагувати, мої долоні зі снігом вже були в його волоссі: ліва з одного боку, права з іншого, і я почала скубти, м'яти, розтріпувати його в усі сторони.

— Що ти... — він захлинувся словами.

Сніг летів йому в обличчя, за комір, в очі. Його ідеальні кучері стирчали тепер як у чортика після бурі. Пару секунд він просто дивився, наче не міг повірити в те, що відбувається, а потім його руки метнулись вгору, він перехопив мої зап'ястя, м'яко, але впевнено, розвернув мене і притиснув мої руки до моїх же боків. Одним рухом я опинилась спиною до його грудей, його руки тримали мої, і я відчувала його подих на своєму волоссі.

— Це було, — сказав він мені у вухо, голос низький, хрипкий, з посмішкою десь на дні, — дуже нерозумно.

Я викрутилась, він відпустив. Я повернулась до нього обличчям. Його волосся стирчало в усі боки, сніг на бровах, на віях, на щоках. Один шматочок снігу повільно сповз по його щоці й зупинився на нижній губі.

— Але тобі так набагато краще, Джеймсе. — сказала я, посміхаючись.

Кутик його рота ледь здригнувся. 

— В якому сенсі? — він дивився мені в очі, одна брова ледь піднята. Пильно, не відводячи погляду.

Я хотіла відповісти щЩось дотепне, щось іронічне, але мій погляд впав на його губу. На ту останню сніжинку, що блищала там, танучи. Джеймс помітив, куди я дивлюсь. І тоді він повільно закусив нижню губу, сніжинка зникла, він відпустив губу. Щось перекрутилось у мене всередині, стиснулось, спалахнуло. Я забула, що хотіла сказати. Він все ще дивився на мене і мовчав. Між нами був може метр повітря, снігу і ще чогось густого, важкого. І тоді ми почули завивання, довге, низьке, десь зовсім близько. Я здригнулась.

— Що це?

Джеймс випрямився, усмішка зникла з його обличчя.

— Тихо. — сказав він напівголосом.

— Джеймсе...

— Не рухайся.

Завивання повторилося ближче. Я вчепилась у Джеймсову руку обома руками. Пальці самі стиснулись на його передпліччі.

— Джеймсе, що це?

— Вовки, — сказав він тихо. — іноді спускаються з гір узимку.

— Вовки?! Куди вони спускаються? Ми ж і так на горі.

— До нас. Спускаються до нас.

— Що?!

— Тссс, — його долоня лягла поверх моїх пальців на його рукаві, тепла, суха. — не кричи, вони йдуть на звук.

Я замовкла, притиснулась до нього ще сильніше. Кущі заворушились.

— Джеймсе. — я ледь дихала.

— Стій за мною.

Він м'яко відсунув мене і став переді мною: широкі плечі, пряма спина. Я вчепилась у його пальто ззаду. Серце билось десь у горлі. Кущі затріщали, щось темне, велике вилетіло на доріжку. Я затамувала подих. І тоді це темне кинулось до Джеймса і почало скакати навколо нього, крутячи хвостом і скавучачи від радості. Собака... Величезний маламут: сірий із чорним, з густою шерстю і темними очима, що блиснули в місячному світлі, він був справді великий, майже по пояс Джеймсу. Джеймс присів і почав чухати пса за вухами.

— Патрік, — сказав він лагідно. — ти знову втік?

Патрік гавкнув і лизнув його в обличчя. Я стояла, руки досі тремтіли.

— Ти... — почала я.

Джеймс обернувся, подивився на мене знизу вгору, обличчя абсолютно невинне.

— Так?

— Вовки?!

— Іноді спускаються.

— Але це пес!

— Це Патрік.

— Ти знав?!

Він встав, обтрусив коліна. Патрік крутився біля його ніг, тикаючись мордою в долоні.

— Знав що?

— Що це собака! Що це не вовк!

Він дивився на мене, мовчав, і тоді, повільно, ледь помітно, кутик його рота поповз угору.

— Ти мене розіграв! — сказала я.

— Може.

— Може?!

— Ти сама вчепилась.

Я відчула, як кров приливає до щік. Він бачив, він все бачив: як я тремтіла, як вперлась у нього спиною, як вчепилась у його рукав. Я підійшла до нього і почала лупцювати кулаками в груди.

— Ти! Неможливий! Як так можна?

Він перехопив мої руки, обидві: пальці обхопили зап'ястя, м'яко, але міцно. Ми завмерли. Його пальці лежали там, де пульс, Джеймс точно відчував, як воно калатає. Секунда, дві.

— Ненавиджу тебе. — сказала я тихо.

Джеймс дивився на мене зверху вниз, усмішка повільно зникала з його обличчя. Він дивився мені прямо в очі. Потім його погляд ковзнув униз на мої губи, і швидко назад. Але я помітила.

— Вероніко. — сказав він тихо.

— Так?

Серце завмерло. Він дивився на мене так, наче хотів щось сказати, щось важливе.

— Ми зараз не знайдемо дорогу додому і вовки точно спустяться з гір.