Я вийшла за Джеймсом у сад.
Він штовхнув двері плечем — легко, звично. Холодне повітря вдарило в обличчя, і я мимоволі примружилась.
Сад лежав перед нами, купаючись у м'якому місячному світлі. Снігу було сантиметра два, не більше — він вкривав землю тонким білим шаром, і дерева кидали на нього довгі чіткі тіні. Повітря пахло морозом і хвоєю, і коли я видихнула, пара з мого рота розтанула в темряві майже одразу.
Джеймс засунув руки в кишені пальта і пішов доріжкою. Розслаблено. Не озираючись.
Я пішла за ним.
Під ногами хрумтів сніг, перемішаний із гравієм. Маленькі ліхтарики по боках доріжки горіли тьмяно, жовтувато, і їхнє світло падало на сніг теплими плямами.
Джеймс ішов попереду. Я дивилась йому в спину — на комір пальта, на потилицю, на те, як його волосся трохи кучерявилось від вологості.
У якийсь момент він обернувся.
— Ідеш? — спокійно спитав.
— Як бачиш.
Він почекав, поки я наздожену. Тепер ми йшли поруч.
— Куди ми йдемо? — спитала я.
— Покажу тобі дещо важливе.
— Важливе?
— Для мене і для Алекса.
І все. Більше нічого. Він не пояснив, не додав. Просто йшов далі, дивлячись перед собою.
Джеймс ішов поруч — близько, але не надто. Руки в кишенях. Погляд попереду.
Я намагалась зрозуміти, що відчуваю. Що бачу. Тільки не думати про те, чого хочу.
Доріжка звивалась між деревами, потім вийшла до фонтану. Мармурові німфи застигли, припорошені снігом. Їхні очі — порожні, без зіниць — дивились кудись у темряву.
Мене прошив холод. Не від морозу.
Я зупинилась. Підійшла ближче. Статуї були вичищені до блиску — білий мармур, жодної плями, жодного моху. Хтось доглядав за ними навіть узимку.
— Скільки років цій статуї? — спитала я.
Джеймс теж зупинився. Подивився на німф. Потім на мене. Брови ледь піднялись, обличчя серйозне.
— Мабуть, років п'ятсот.
— Ти серйозно?
Він витримав паузу. Дивився мені в очі — прямо, не відводячи погляду. Я вже майже повірила.
І тоді щось ворухнулось у кутику його рота. Ледь помітно. І в очах з'явився блиск, такий, який буває в людей, коли вони ще тримаються, але вже за секунду до того, як розсміютьсяі.
— Жартую, — він усміхнувся.
Відвернувся і пішов далі. Я наздогнала його.
— Їм років сто п'ятдесят, — сказав він, коли я вже йшла поруч. — Привіз мій прапрадід. Генрі.
— Звідки?
— З Франції. Він був англійцем і там познайомився зі своєю дружиною. Катрін. Її родина володіла виноградниками в Бургундії.
— Англієць одружився з француженкою?
— Він був молодший син у родині. Без особливих перспектив. Приїхав до Франції за чимось новим — і знайшов її.
Доріжка пішла вгору.
— Катрін погодилась поїхати з ним до Америки, — продовжив Джеймс. — Але за однієї умови.
— Якої?
— Що він збудує їй дім, який нагадуватиме їй про Францію.
На невеликому пагорбі Джеймс зупинився.
Я зупинилась поруч.
І побачила дім.
Він здіймався над садом — сірий камінь, вузькі вікна, башти по кутах. У кількох вікнах горіло світло. Тепле, жовтувате.
— Генрі почав будувати ще до весілля, — сказав Джеймс. — Купив землю, найняв архітектора з Європи. Хотів, щоб все було готове, коли привезе Катрін.
Він стояв поруч, дивився на дім.
— Будував вісім років. Привозив каміння з місцевих кар'єрів, але майстрів — з Італії. Вітражі замовляв у Франції. Дубові панелі для бібліотеки знайшов у якомусь старому маєтку в Англії, який розбирали на частини.
— Вісім років, — повторила я.
— Катрін приїхала, коли дім був майже готовий. Вони одружились тут, у саду.
Він замовк.
— І? — спитала я.
Джеймс повернув голову. Подивився на мене.
— Вона померла через рік. Пологи.
Його голос не змінився. Та сама рівна інтонація.
— Дитина вижила. Хлопчик. Але Генрі не зміг залишитись у цьому домі. Все тут нагадувало йому про неї. Кожна кімната. Кожне вікно. Сад, який вона встигла посадити.
Джеймс знову подивився на дім, силует якого темнів на тлі місячного неба — башти, вузькі вікна, дах, вкритий снігом.
— Він збудував інший дім. Той, у якому ми зараз живемо. За милю звідси. Більший, сучасніший. І переїхав туди з сином.
— А цей?
— А цей залишився. Генрі доглядав за ним до самої смерті. Приходив сюди щодня. Наказав синові робити те саме. І його синові. І так далі.
Він засунув руки глибше в кишені.
— Ніхто з Райатів тут не жив із того дня, як померла Катрін. Але ніхто й не дав йому занепасти.
— Сто п'ятдесят років?
— Сто п'ятдесят років.
— Неймовірна історія.
— Так. Генрі похований тут. У саду. Поруч із нею.
Я помовчала.
— Там хтось є зараз? — спитала я.
— Ні.
— А чому світло?
Джеймс засунув руки глибше в кишені.
— Батько просить вмикати, коли приїжджають гості. Щоб було видно дорогу. І щоб дім виглядав... живим.
— Він водить сюди гостей?
— Усіх. Завжди.
Я подивилась на нього. Він дивився на дім. Обличчя нечитабельне.
— Навіщо?
Джеймс не відповів одразу. Потім:
— Ти бачила, як батько поводиться з людьми. Він не говорить про себе. Ніколи. Не показує, що відчуває. Не пускає близько.
Пауза.
— Але цей дім... — він кивнув у бік замку. — Цей дім говорить замість нього. Історія Генрі. Історія Катрін. Сто п'ятдесят років доглядання за місцем, де ніхто не живе.
Я почала розуміти.
— Він показує гостям, на що здатні Райати, — сказала я повільно. — Коли люблять.
Джеймс глянув на мене. Коротко. Потім знову на дім.
— Щось таке.
Ми стояли мовчки.
Сніг хрумтів під моїми ногами. Я переступила з ноги на ногу.
— Ходімо, — сказав через плече. — Ми майже дійшли.
Він пішов далі.
Ми підійшли до дверей.