Розділ 5

Я вийшла за Джеймсом у сад.

Він штовхнув двері плечем — легко, звично. Холодне повітря вдарило в обличчя, і я мимоволі примружилась.

Сад лежав перед нами, купаючись у м'якому місячному світлі. Снігу було сантиметра два, не більше — він вкривав землю тонким білим шаром, і дерева кидали на нього довгі чіткі тіні. Повітря пахло морозом і хвоєю, і коли я видихнула, пара з мого рота розтанула в темряві майже одразу.

Джеймс засунув руки в кишені пальта і пішов доріжкою. Розслаблено. Не озираючись.

Я пішла за ним.

Під ногами хрумтів сніг, перемішаний із гравієм. Маленькі ліхтарики по боках доріжки горіли тьмяно, жовтувато, і їхнє світло падало на сніг теплими плямами.

Джеймс ішов попереду. Я дивилась йому в спину — на комір пальта, на потилицю, на те, як його волосся трохи кучерявилось від вологості.

У якийсь момент він обернувся.

— Ідеш? — спокійно спитав.

— Як бачиш.

Він почекав, поки я наздожену. Тепер ми йшли поруч.

— Куди ми йдемо? — спитала я.

— Покажу тобі дещо важливе.

— Важливе?

— Для мене і для Алекса.

І все. Більше нічого. Він не пояснив, не додав. Просто йшов далі, дивлячись перед собою.

Джеймс ішов поруч — близько, але не надто. Руки в кишенях. Погляд попереду.

Я намагалась зрозуміти, що відчуваю. Що бачу. Тільки не думати про те, чого хочу.

Доріжка звивалась між деревами, потім вийшла до фонтану. Мармурові німфи застигли, припорошені снігом. Їхні очі — порожні, без зіниць — дивились кудись у темряву.

Мене прошив холод. Не від морозу.

Я зупинилась. Підійшла ближче. Статуї були вичищені до блиску — білий мармур, жодної плями, жодного моху. Хтось доглядав за ними навіть узимку.

— Скільки років цій статуї? — спитала я.

Джеймс теж зупинився. Подивився на німф. Потім на мене. Брови ледь піднялись, обличчя серйозне.

— Мабуть, років п'ятсот.

— Ти серйозно?

Він витримав паузу. Дивився мені в очі — прямо, не відводячи погляду. Я вже майже повірила.

І тоді щось ворухнулось у кутику його рота. Ледь помітно. І в очах з'явився блиск, такий, який буває в людей, коли вони ще тримаються, але вже за секунду до того, як розсміютьсяі.

— Жартую, — він усміхнувся.

Відвернувся і пішов далі. Я наздогнала його.

— Їм років сто п'ятдесят, — сказав він, коли я вже йшла поруч. — Привіз мій прапрадід. Генрі.

— Звідки?

— З Франції. Він був англійцем і там познайомився зі своєю дружиною. Катрін. Її родина володіла виноградниками в Бургундії.

— Англієць одружився з француженкою?

— Він був молодший син у родині. Без особливих перспектив. Приїхав до Франції за чимось новим — і знайшов її.

Доріжка пішла вгору.

— Катрін погодилась поїхати з ним до Америки, — продовжив Джеймс. — Але за однієї умови.

— Якої?

— Що він збудує їй дім, який нагадуватиме їй про Францію.

На невеликому пагорбі Джеймс зупинився.

Я зупинилась поруч.

І побачила дім.

Він здіймався над садом — сірий камінь, вузькі вікна, башти по кутах. У кількох вікнах горіло світло. Тепле, жовтувате.

— Генрі почав будувати ще до весілля, — сказав Джеймс. — Купив землю, найняв архітектора з Європи. Хотів, щоб все було готове, коли привезе Катрін.

Він стояв поруч, дивився на дім.

— Будував вісім років. Привозив каміння з місцевих кар'єрів, але майстрів — з Італії. Вітражі замовляв у Франції. Дубові панелі для бібліотеки знайшов у якомусь старому маєтку в Англії, який розбирали на частини.

— Вісім років, — повторила я.

— Катрін приїхала, коли дім був майже готовий. Вони одружились тут, у саду.

Він замовк.

— І? — спитала я.

Джеймс повернув голову. Подивився на мене.

— Вона померла через рік. Пологи. 

Його голос не змінився. Та сама рівна інтонація.

— Дитина вижила. Хлопчик. Але Генрі не зміг залишитись у цьому домі. Все тут нагадувало йому про неї. Кожна кімната. Кожне вікно. Сад, який вона встигла посадити. 

Джеймс знову подивився на дім, силует якого темнів на тлі місячного неба — башти, вузькі вікна, дах, вкритий снігом.

— Він збудував інший дім. Той, у якому ми зараз живемо. За милю звідси. Більший, сучасніший. І переїхав туди з сином.

— А цей?

— А цей залишився. Генрі доглядав за ним до самої смерті. Приходив сюди щодня. Наказав синові робити те саме. І його синові. І так далі.

Він засунув руки глибше в кишені.

— Ніхто з Райатів тут не жив із того дня, як померла Катрін. Але ніхто й не дав йому занепасти.

— Сто п'ятдесят років?

— Сто п'ятдесят років.

— Неймовірна історія.

— Так. Генрі похований тут. У саду. Поруч із нею.

Я помовчала.

— Там хтось є зараз? — спитала я.

— Ні.

— А чому світло?

Джеймс засунув руки глибше в кишені.

— Батько просить вмикати, коли приїжджають гості. Щоб було видно дорогу. І щоб дім виглядав... живим.

— Він водить сюди гостей?

— Усіх. Завжди.

Я подивилась на нього. Він дивився на дім. Обличчя нечитабельне.

— Навіщо?

Джеймс не відповів одразу. Потім:

— Ти бачила, як батько поводиться з людьми. Він не говорить про себе. Ніколи. Не показує, що відчуває. Не пускає близько.

Пауза.

— Але цей дім... — він кивнув у бік замку. — Цей дім говорить замість нього. Історія Генрі. Історія Катрін. Сто п'ятдесят років доглядання за місцем, де ніхто не живе.

Я почала розуміти.

— Він показує гостям, на що здатні Райати, — сказала я повільно. — Коли люблять.

Джеймс глянув на мене. Коротко. Потім знову на дім.

— Щось таке.

Ми стояли мовчки.

Сніг хрумтів під моїми ногами. Я переступила з ноги на ногу.

— Ходімо, — сказав через плече. — Ми майже дійшли.

Він пішов далі.

Ми підійшли до дверей.