Розділ 4

Кімната нагадувала декорації до історичного фільму. Важкі штори кольору бургундського вина обрамляли високі вікна. Срібні канделябри стояли на масивних комодах уздовж стін, ще два — на столі, по обидва боки від центральної композиції з білих троянд. Полум'я свічок тремтіло, кидаючи тіні на стіни, на портрети, на обличчя. Родинна порцеляна з тонким золотим обідком вишикувалась на білосніжній скатертині — тарілка до тарілки, прилад до приладу, все на своїх місцях.

А я все одно почувалася самозванкою, навіть у цій синій сукні. Тонка вовна кольору нічного неба, що м'яко облягала фігуру. Високий комір. Довгі рукави. Спідниця до коліна — достатньо скромно для родинної вечері, достатньо елегантно для Райтів. 

Роберт Райт сидів у головах столу — пряма спина, ідеально зав'язана краватка, пронизливий погляд людини, звиклої препарувати чужі душі. Він ніби оцінював кожен мій рух, кожен вдих, наче я була рідкісним експонатом, винесеним на огляд.

Алекс сидів праворуч від батька у темно-синьому піджаку, світлій сорочці без краватки, розстебнутий верхній ґудзик. Я — поруч з Алексом. Джеймс — навпроти мене — у чорному светрі з високим коміром, який облягав плечі так, що хотілось відвести погляд. 

Перші п'ятнадцять хвилин пройшли в розмовах про погоду. Про дорогу. Про те, як чудово виглядає сад узимку. Роберт говорив, ми слухали. Інколи Алекс вставляв репліку. Джеймс мовчав, крутив у пальцях ніжку келиха і дивився кудись у простір між мною і канделябром.

Потім подали перші страви. Крем-суп із селери. Я намагалась їсти безшумно. Чомусь здавалось, що в цьому домі навіть звук ложки об тарілку підлягає оцінюванню.

Роберт запитав Алекса про роботу. Алекс відповідав стисло, по суті. Роберт кивав. Не схвально, не осудливо. Просто кивав. Наче ставив галочки в якомусь внутрішньому списку.

А потім його погляд зупинився на мені.

— Отже, міс Міллер, — він різав біфштекс. Ніж ковзав по м'ясу беззвучно, точно, наче це була операція, а не вечеря. — Розкажіть про свою родину.

Я спіймала стурбований погляд Алекса.

— Боюся, історія буде короткою. Лише мама і я.

— А ваш батько?

— Пішов, коли мені було шість.

Запала тиша. І потім стукіт срібла об порцеляну здався оглушливим.

— Розумію, — він промокнув губи серветкою. — А чим займається ваша мама?

— У неї власна лінія дизайнерського одягу в Лос-Анджелесі.

— Маленький бутик?

— Досить успішний бренд, — я випрямила спину, відчуваючи, як щось гаряче піднімається всередині. — Її сукні носять на червоних доріжках.

— Як... творчо. А ви вирішили не йти по її стопах?

— Так. У мене власний шлях.

— PR, — кивнув він. — Знаєте, в мої часи це називалося простіше — «створення гарної обгортки для непривабливої правди».

Я відчула, як напружився Алекс поряд зі мною.

— Мабуть так і було. Але тепер це називається «мистецтво розповідати правдиві історії так, щоб їх почули», — мій голос звучав спокійно, майже лагідно, але в ньому була сталь. 

Його брови трохи піднялися:

— А скільки правди у ваших історіях?

— Рівно стільки, скільки люди готові прийняти. 

— Дипломатична відповідь.

Він ковтнув вина — я помітила, що на пляшці не було етикетки. Мабуть, з його особистого льоху.

— Дипломатія — частина професії, — я посміхнулась. — Як і вміння слухати між рядками.

— О? — він нахилив голову. — І що ж ви чуєте між моїми рядками, міс Міллер?

— Що ви ще не вирішили, чи я достойна сидіти за цим столом.

Алекс ледь чутно втягнув повітря. Джеймс, який досі мовчки крутив виделку в пальцях, завмер.

Роберт дивився на мене довгу секунду. Потім кут його рота здригнувся. Майже посмішка. Майже.

— Спостережлива і смілива, — сказав він. — Це добре.

Він поставив келих на стіл. Точно на те саме місце, звідки взяв.

— А що ви думаєте про традиції, міс Міллер?

— Які саме?

— Сімейні. Про те, як певні речі передаються з покоління в покоління.

Я подивилася на портрет над каміном. Жінка в перлах, з такими ж очима, як у Алекса. Світлі. Прозорі. Вони ніби стежили за кожним рухом у кімнаті. Його бабуся?

— Думаю, традиції прекрасні, коли вони об'єднують, а не розділяють, — говорила я повільно, зважуючи кожне слово. — Коли стають мостом між поколіннями, а не стіною.

— А де ця межа?

— Там, де закінчується повага і починається страх.

— Страх?

Роберт завис із келихом біля губ, і в його голосі з'явився інтерес, як у ентомолога, що відкрив новий вид метелика.

— Так. Традиції часто створюють внутрішнє напруження, яке веде до страху змін. І тоді, — я зробила паузу, — люди втрачають себе у спробах стати кимось іншим. Заради традицій.

Я підняла келих.

Джеймс кашлянув. Тихо, стримано, наче щось застрягло в горлі. 

— Цікава теорія, міс Міллер. Але… у нашій родині ми звикли до певних стандартів, — сказав Роберт тоном людини, що оголошує смертний вирок.

— До певних кліток, — пробурмотів Джеймс, і вперше за весь вечір у його голосі прозвучала знайома хрипкість.

— Ти щось сказав, сину?

— Я сказав, що в нас дійсно високі стандарти, — Джеймс підвів очі, зустрівшись з поглядом батька, і в цю мить між ними проскочило щось схоже на іскру, як між двома оголеними дротами. — Наприклад, здатність бачити в людях більше, ніж їхнє походження. Або спроможність визнати, що іноді найцінніший вибір — це дозволити іншим бути собою. Справжніми.

На мить у повітрі повисла гучна тиша.

У цю мить Джеймс так нагадував колишнього себе, що моє серце защеміло.

— Якщо вже говорити про здатність бачити, — Роберт повернувся до Джеймса. — Я чув, ти більше не влаштовуєш... вистав на відкриттях галерей?

— Ні, сер, — Джеймс усміхнувся тією ж новою, «належною» усмішкою. — Тепер я віддаю перевагу більш... консервативному підходу до мистецтва. 

— Що настільки тебе змінило?