Розділ 3

— Кейт, я виходжу заміж, — сказала я швидко. Підозріло швидко. Наче не хотіла сама чути те, що вимовляю.

— Що? Зачекай... за Алекса? Він зробив пропозицію?

— Так. На кухні. Вранці. В піжамних штанах.

— І ти... погодилась?

У її голосі було щось дивне. Щось, що мені не сподобалось.

— Так.

— Вероніка…

— Що? Що в цьому не так?

— Нічого, — вона зробила паузу. — Ти впевнена?

— Так. 

Пауза.

— Мабуть.

Пауза.

— Не знаю, — я видихнула і впала на ліжко. — О, і ще одне. Джеймс повернувся.

— Що?!

Її голос підскочив на октаву.

— І він зовсім інший.

— У якому сенсі?

— У тому сенсі, що тепер його не відрізниш від Алекса. Ніби хтось зробив копі-пейст. Натиснув якусь кнопку всередині нього і — бум! — став темноволосим Алексом Райтом.

— Вау, — Кейт різко вдихнула. — А він якось це пояснив?

— Сказав, що вирішив дорослішати. Що втомився завдавати болю сім'ї.

— Але ж ти пам'ятаєш, що було між вами?

Я міцніше стиснула телефон.

— Не хочу я пам'ятати.

— Справді?

— Так.

Пауза.

— Але пам'ятаю, Кейт.

Я майже простогнала і прикусила губу. Повернула голову до вікна.

А там дощ зі снігом. Така ж невизначеність, як і в моєму виборі.

Ні туди, ні сюди. Атмосферно. Символічно. 

Дякую, всесвіте, за тонкий гумор.

***

— Ти ніколи не розповідав мені про родинний будинок, — сказала я, дивлячись, як дерева миготять за вікном машини.

Ми їхали вже півтори години, залишивши позаду шум Манхеттена. Повітря пахло прілим листям і передчуттям снігу, який у цих гірських місцях зазвичай затримується надовго.

— Бо це… — Алекс міцніше стиснув кермо. У профіль він був особливо вродливий — мов антична статуя, оживлена примхливим богом. — Це… музей.

Джеймс фиркнув із заднього сидіння:

— Не перебільшуй. Тато просто трохи… надто вимогливий до порядку.

У його голосі тепер звучали ті самі інтонації, що й у брата — м’які, розумні. Ще пів року тому він напевно сказав би це з іронією.

— Я тебе не впізнаю, — Алекс глянув у дзеркало заднього виду. — Пам’ятаєш, як він змусив нас перефарбувати весь фасад лише тому, що відтінок білого здався йому «недостатньо чистим»?

Я повернулася до Алекса:

— Ти нервуєш?

— Ні, — він спробував усміхнутися, але усмішка вийшла напруженою. — Просто… батько любить, коли все йде за правилами.

— Ти ж любиш правила, — відповіла я спокійно, вдивляючись у дорогу попереду.

— Не до такої міри, — він усміхнувся.

— Я туди точно не впишуся…

— Ти впишешся ідеально, — голос Джеймса прозвучав несподівано серйозно.

Я зустрілася з його поглядом у дзеркалі. У його очах не було звичної поблажливості «брата». Лише рішучість. І гострота.

— Чому ти так сказав?

Він опустив погляд. Дістав телефон, почав щось гортати.

— Як?

Бісить. Як же він мене бісить.

— Що я буду ідеально вписуватись у цей дім.

Він підняв очі. Знову майже дружелюбні. Майже.

— Бо хотів тебе підтримати. А то Алекс тебе налякав.

Джеймс глянув на брата.

— Я не лякаю, — Алекс поклав лікоть на двері, потер губи пальцями. — Я кажу як є. Вона має право знати, в яку сім’ю входить.

Губи Алекса вигнулись у гіркій усмішці.

— Невже все так погано?

Я відвернулась до вікна. Глибокий вдих. Видих. За склом пролітали дерева, паркани, чужі життя.

— Насправді ні, — сказав Джеймс. Голос легкий, безтурботний. — Алекс перебільшує.

Я дивилась у вікно і думала.

Джеймсе.. Що ти робиш? Намагаєшся переконати мене, що шлюб з Алексом — найкраще рішення в моєму житті?

Ця його байдужість зводить мене з розуму.

Будинок з'явився за пів години.

Садиба в георгіанському стилі виринула з-за повороту, як привид старої Англії, що заблукав у американських передмістях. Колони. Симетричні вікна. Ідеально підстрижені дерева вздовж алеї — голі в грудні, але навіть без листя вони стояли рівно, слухняно, наче боялися порушити встановлений порядок.

Сніг лежав на газонах тонким, незайманим шаром. Жодного сліду. Жодної недосконалості. Наче сама природа тут підписала контракт про нерозголошення.

— Боже мій, — видихнула я. — Це...

— Ласкаво просимо до лялькового будиночка, — Алекс вийшов з машини першим. На ньому був ідеально підігнаний костюм і зимове пальто, і в цьому оточенні він виглядав... як частина декорацій.

Я вийшла з машини. Гравій захрустів під ногами. Холодне повітря пахло димом із каміна й чимось солодким — можливо, свіжоспеченим яблучним пирогом.

Двері відчинилися, і на порозі з’явився, судячи з усього, Роберт Райт. Батько.

У світлі, що згасало, його постать здавалася вирізьбленою з мармуру — монументальною, владною. Він був високим й статним.

Волосся кольору старого срібла, яке колись було таким самим світлим, як в Алекса, було бездоганно зачесане назад — волосинка до волосинки, ніби вони не наважувалися на непокору.

Навіть здалеку було очевидно, звідки Алекс успадкував свою класичну красу. Ті самі вирізьблені риси, та сама королівська постава. Але погляд... Погляд батька був іншим — сталевим, майже нелюдським, ніби хтось замінив живі очі осколками льоду.

— Сини, — його голос покотився над садом.

Пауза. Погляд на мене. Оцінка. Швидка, як сканер на митниці.

— І міс Міллер, гадаю?

Я відчула, як Алекс стиснув мою руку.

— Добрий вечір, містере Райт.

— Будь ласка, називайте мене Робертом, — усміхнувся він, але усмішка застигла десь на півшляху до очей. 

Позаду Роберта виник силует. Високий, худорлявий чоловік у бездоганному чорному костюмі. Біла сорочка. Біла жилетка. Сивина на скронях, але спина — наче аршин проковтнув.

— Так, тату. Але ми встигли до вечері, — Джеймс вийшов з-за моєї спини, підійшов до батька. — Вона, як і раніше, рівно о сьомій?