Розділ 32. Знайомство з батьками

Богдан

Сьогодні вирішив, що час познайомити Мар'яну з моєю мамою, тож зателефонувавши їй, вона дуже зраділа, що я буду не сам, а ще сьогодні мама хотіла мені повідомити дві новини. Я вже навіть здогадався які, перша, мабуть, вона скаже, що вона з Віталієм разом, якщо їй з ним добре і вона щаслива то я не проти, а лише за. А інша напевно, що Віталій мій батько, чому я так вирішив не через ім’я, а через те що ми однозначно схожі, і мама з ним вирішили розкрити цю таємницю лише тоді коли я з ним налагодив стосунки. Мабуть, досі боїться, що я її не зрозумію, але це в минулому, зараз я знав, що в мене найкраща в світі мама, яка дала мені все, любов, турботу, підтримку. І рідного батька, я теж розумів, адже для нього це був єдиний вихід, відати в мене в хороші дбайливі руки, а не до дитячого будинку. Все що сталося, лише для кращого життя, тільки  жаль я невчасно це зрозумів. Але зрозумів, головне, що не пізно.

Я підійшов до своєї цукерочки, яка стояла біля дзеркала. Сів на краю ліжка, спостерігаючи за нею. Вона розчісувала своє довге волосся перед дзеркалом, але в її погляді, спрямованому на своє відображення, було щось сумне і важке. Я знав, що зараз не найкращий момент, але мені потрібно було дізнатися більше.

— Цукерочко, — почав я обережно, не бажаючи її сполохати, — що скажеш на те, щоб познайомитися з моєю мамою? І, можливо, ми могли б зустрітися з твоїм батьком і братами? Я хочу знати більше про твою родину.

Мар'яна завмерла на мить, опустила гребінець, а потім повернулася до мене. В її зелених очах промайнув блиск болю, змішаного з невпевненістю.

— Я не проти зустрічі з твоєю мамою, — відповіла вона тихо, — але з моїм батьком... Це неможливо. Я вже два роки не спілкуюся з ним і старшим братом.

Мені було важко повірити, що між нею і її родиною така дистанція, тому я обережно запитав:

— Чому так? Ти можеш мені розповісти? Я хочу зрозуміти.

Мар’яна важко видихнула, неначе вирішувала, чи варто ділитися зі мною тим, що ховала глибоко всередині.

— Мій батько завжди вважав мене нездарою, адже я не закінчила школу з золотою медаллю, не вступила в університет на державне, як брати, жила за його рахунок до двадцяти трьох років, — почала моя дівчинка, ледь стримуючи емоції. — Він постійно порівнював мене зі старшими братами, які для нього були ідеалом. Але найболючіше було те, що батько говорив, ніби я взагалі не його дочка, оскільки в такого успішного бізнесмена, не може народитися така тупа донька як я. Він відверто цурався мене, ніби соромився моєї присутності в своєму житті.

Її слова проникали прямо в серце, і я відчував, як у грудях щось стискалося від болю за неї. Моя бідна цукерочка! Тепер зрозуміло, чому я раніше навіть не здогадувався, що в Ткаченка є донька. Мої батьки дружили з ним, і я завжди знав, що в нього є двоє синів. Це ж яким треба бути бездушним, щоб цуратися власної доньки.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки це було важко, — продовжила Мар’яна, тепер уже не стримуючи сліз. Я відчував, як її слова рвалися з глибини душі. Я зробив крок вперед, підійшов до неї і обійняв, витираючи її сльози своїми пальцями. Вона ніби відразу стала легшою, наче цей жест зняв з неї частину болю.

— Батько робив усе, щоб приховати цей факт. Для нього я була тягарем, плямою на репутації, яку він так дбайливо будував. Тому я вирішила не намагатися заслужити його схвалення. Закінчивши університет, я вирішила піти працювати в компанію його друга Марчука, яка потім стала твоєю. Спочатку твій покійний батько мені відмовив, через те що я не маю досвіду для такої великої компанії, але через пару днів мені зателефонували і сказали, що мене взяли. Яка ж я тоді була щаслива! Я хотіла бути самостійною, довести собі, що можу жити без його підтримки.

Я відпустив її, подивившись їй прямо в очі, щоб Мар’яна побачила, що я кажу правду.

— Ти маєш знати дещо важливе, — промовив я спокійно, але з відчутною напругою в голосі. — Тоді, коли тебе не взяли, твій батько просив мого батька взяти тебе на роботу. Але той відмовився, бо не хотів брати на себе відповідальність за дочку старого друга. Я вирішив взяти це на себе і сказав батькові, що ти будеш працювати в моєму відділі аналітики. Саме тоді ти здалася мені особливою. Батько погодився, але попередив, що це все під мою відповідальність. Я знав, що спочатку був надто жорстокий, погрожував звільненням за кожну дрібницю. Вибач, я був таким звіром... Але ти виявилася сильною. І ти не підвела мене.

Мар’яна дивилася на мене, а я відчував, як її погляд змінювався. В її очах з’явилося щось нове — проблиск довіри, ніби вона вперше відчула, що її хтось по-справжньому зрозумів.

— Ти неймовірна, — прошепотів я. — Сильна і смілива. Я пишаюся тобою. Ти зробила все правильно, і тобі не потрібно було доводити щось людині, яка не бачила в тобі твоєї цінності.

Вона ледь помітно посміхнулася крізь сльози і, не витримавши, обійняла мене ще міцніше.

— Дякую, — ледь чутно сказала Мар’яна, обійнявши мене міцніше. — Ти навіть не уявляєш, як це важливо для мене.

Ми стояли так, обійнявшись, слухаючи, як наші серця б’ються в унісон. Це був момент абсолютної близькості, коли всі бар’єри падали, залишаючи нас оголеними перед правдою і почуттями. Ми більше не були окремими — тепер ми були командою, готовою зустріти разом усі виклики, які кидало нам життя.

Коли ми поїхали до мами в гості, Мар’яна одягнула зелену сукню, яка так пасувала до її очей, а я просто милувався нею, і розумів, що заради неї я був готовий на все, лиш би бути поряд з такою красунею. Приїхавши до квартири мами, вона разом з Віталієм нас радісно зустріла.