Розділ 31. Мить справжнього щастя

Мар’яна

На наступний день Богдан влаштував несподіваний сюрприз. Я отримала повідомлення від нього з адресою і часом. «Приходь, це важливо», — написав він. Я вирушила туди з обережністю, не знаючи, чого чекати.

На мене чекав один із найкрасивіших вечорів у моєму житті. Величезний ресторан, закритий спеціально для нас двох, з приглушеним світлом і живою музикою. Це було зовсім не схоже на холодного і відчуженого Богдана, якого я знала.

Він зустрів мене біля входу, тримаючи в руках букет білих лілій. Цікаво, звідки Богдан про них дізнався? Хоча байдуже, можливо, він просто вгадав.

— Я хочу, щоб ти знала, що я готовий піти далі, — промовив Богдан, коли ми сіли за стіл. — Готовий залишити позаду те, що було, і зосередитися на нас.

Це було як сон, але я все ще боялася прокинутися. Чи справді він змінився, чи це лише ілюзія, яку Богдан створював, щоб знову зламати мене?

Але зараз, дивлячись у його очі, я бачила те, чого ніколи не бачила раніше — відданість, страх втратити, бажання змінитися. І я вирішила ризикнути.

— Добре, Богдане, — відповіла я, стискаючи його руку. — Я вірю тобі. Але якщо ти мене зрадиш цього разу, то втратиш назавжди.

Він лише кивнув, а я відчула, як щось тепле і нове розцвітало всередині мене. Можливо, ми справді зможемо створити щось справжнє.

***

Після того вечора наші стосунки ніби почали новий етап. Богдан докладав усіх зусиль, щоб довести свою щирість. Він став іншим: турботливим, уважним, готовим підтримати мене в будь-якій ситуації. Я ніколи раніше не бачила його таким. І хоч я намагалася не будувати ілюзій, серце поволі почало танути.

Ми почали проводити більше часу разом. Богдан запрошував мене на вечерю, вечори кіно, навіть прогулянки парком. Це був вже не той чоловік, який раніше ніби жив лише в своєму власному світі, ніби не знав, що таке просте людське спілкування.

А сьогодні Богдан несподівано запросив мене за місто, у його заміське помешкання, де, як він сказав, давно не був. Я вагалася, не знала, чи варто погоджуватися. Але в його очах була така щирість, що я здалася. Ми поїхали на його чорному БМВ, і я відчувала себе наче у фільмі.

Заміський будинок був розкішним — великий, сучасний, із великими вікнами, крізь які було видно озеро, що тихо колихалося під легким вітром. Богдан розпалив камін і запропонував мені келих червоного вина. Ми сиділи поруч, і я відчувала, як цей вечір змивав залишки моїх сумнівів.

— Мар’яно, — тихо промовив Богдан, коли ми залишилися у напівтемряві, лише з відблисками вогню на обличчях. — Ти змінила мене. Я зрозумів, наскільки порожнім було моє життя до того, як ти з’явилася. Ти дала мені шанс побачити все інакше. Я хочу, щоб ти стала частиною мого світу, не тимчасово, а назавжди.

Ці слова проникали глибоко, зачіпали струни душі, яких я боялася торкатися. Я бачила, як Богдан намагався бути іншим, кращим. Але чи була я готова відкритися повністю? Що, якщо це лише тимчасова зміна, і одного разу він знову закриється у своїй холодності?

— Богдане, я хочу тобі вірити, — прошепотіла я, дивлячись йому прямо в очі. — Але ти розумієш, що для мене важливо не просто твоє «сьогодні». Я хочу знати, що ти не змінишся знову, коли мине цей період натхнення.

Він уважно слухав, не перебиваючи, і коли я закінчила, притягнув мене ближче, ніби боявся втратити.

— Я розумію твої страхи. Раніше я вважав, що краще триматися на відстані, щоб нікого не підпускати близько. Це був мій захист. Але тепер я готовий ризикнути заради нас. Готовий зруйнувати всі стіни, які я будував роками, — Богдан замовк, а тоді додав: — Я прошу лише одного — дай мені шанс довести це.

Я мовчала, відчуваючи, як його пальці м’яко ковзали по моєму обличчю, ніби намагалися запам’ятати кожну деталь.

Моє серце наповнилося теплом. Я легко торкнулася його губ, відчуваючи ніжність і пристрасть у відповідь. Здавалося, що з кожним поцілунком він розпалював в мені нове полум’я. Мої щоки горіли, а Богдан продовжував мене цілувати. Це була мить справжнього щастя, в якому я готова була віддатися сповна.

— У тебе такі солодкі губи, цукерочко, — прошепотів Богдан. — Але якщо ти хочеш, я можу зупинитися.

— Цукерочко, ти назвав мене цукерочкою? — запитала стривожено я, невже він розгадав мою частину плану з цукерками.

— Так, адже лише ти дарувала мені цукерки з записками, які вплинули на мене, змусили все переосмислити, — промовив з якоюсь привабливою ніжністю.

— Мабуть настав час розкривати карти. Ти вгадав, це я була твоєю анонімною шанувальницею.

Богдан у відповідь лише посміхнувся і, поцілував мене, вкладаючи в поцілунок всю силу своїх почуттів. Глянув на мене і відчув, що я не менше за нього прагнула продовження. Проте мене охопив страх — як зізнатися йому, що у свої двадцять п’ять я досі незаймана? Попередні стосунки ніколи не доходили далі поцілунків — я завжди відчувала, що маю зберегти себе для особливого чоловіка.

— Цукерочко, щось не так? — запитав Богдан, занепокоєно заглядаючи в мої очі.

— Я хочу тобі щось сказати, але не знаю як, — зітхнула я.

— Не бійся, я все зрозумію, — промовив він, цілуючи мою руку.

— У мене ніколи не було близькості з чоловіками, — швидко вимовила я, не дивлячись йому в очі.