Розділ 28. Останній крок або холодна реальність

Мар’яна

Зранку я ледь впоралася з власним відображенням у дзеркалі. Синці під очима видавали мій неспокійний сон і втомлену душу. Я намагалася замаскувати їх тональним кремом, але деякі сліди не приховаєш так легко. Зібравшись і остаточно вирішивши не відступати, я попрямувала до метро. Кожна станція, кожен стук коліс підземки наближав мене до моменту, коли я остаточно попрощаюся з компанією, з цією роботою і, можливо, з усім минулим, яке тягнуло мене вниз.

Увійшовши до офісу, я відразу взяла аркуш паперу й ручку. Кожне слово з’являлося на папері з таким болем, який лише показували мої тремтячі руки. Заява на звільнення. Останній крок. Поставивши крапку, я глибоко вдихнула і вирішила одразу віднести її до кабінету Богдана Борисовича.

Коли я постукала в двері, його голос, холодний і трохи відсторонений, дозволив мені ввійти. Я переступила поріг і, не підводячи погляду, поклала аркуш на стіл перед ним. Він мовчки взяв його в руки, швидко пробігся очима по рядках, ніби й не здивувався. Його обличчя залишалося кам’яним, і мені навіть здалося, що йому було байдуже.

Я стояла й чекала, не відриваючи очей від куточка столу, але ніби відчувала його на собі. Богдан взяв ручку і, навіть не сказавши ані слова, підписав заяву, остаточно замикаючи сторінку, де я була частиною його світу. Я стояла мовчки, вдивляючись у порожній простір перед собою, намагаючись приховати, як це рішення обпалювало мене зсередини. Слова, які я написала на тремтячому аркуші, здавалися ілюзією свободи — легкими, як повітря, але водночас обтяжливими, мов камінь.

Погляд Богдана, був холодний і байдужий, ковзнув по мені, ніби я була лише черговим завданням у його розкладі. Жодного здивування, жодного запитання. Він просто підписав заяву, закріпивши її, як і будь-який інший формальний документ. Серце калатало гучніше з кожною миттю тиші, яка здавалася нестерпно довгою. Я не знала, чого очікувала від нього — слова, заперечення чи бодай якусь емоцію. Та все, що я отримала, було тихе шелестіння паперу, коли він, не підводячи погляду, відклав підписану на бік, ніби це був звичайний робочий документ, а не завершення всього того, що нас пов’язувало.

— Це все? — нарешті запитав він, так буденно, ніби ми говорили про черговий звіт.

Я відчула, як щось надломилося всередині. Це було все. І, мабуть, я нарешті усвідомила, що ніколи не була для нього більше, ніж проста співробітниця. Мій голос злегка затремтів, але я стримала себе, зібрала волю в кулак і кивнула.

— Дякую за все, — ледь чутно прошепотіла я, повертаючись до дверей.

І вийшла, намагаючись не обертатися, не показувати слабкості. Кожен крок у коридорі віддаляв мене від кабінету, від нього, від цієї історії. Сльози підступали до очей, але я трималася. Це був мій вибір, мій крок вперед. Я знала, що так буде краще.

Щоб якось заспокоїтися, я вирушила до кафе, сподіваючись, що гаряче капучіно допоможе зняти напругу. Сіла за столиком, відчуваючи, як мій розум все ще обробляв останні події, що відбулися в офісі. Коли аромат свіжозвареної кави заповнив повітря, я намагалася розслабитися, але думки про Богдана не давали мені спокою.

Раптом я відчула на собі теплі руки. Озирнувшись, спочатку подумала, що це Богдан, але це був Міша. Його присутність була несподіваною, але приємною.

— Привіт, — сказав він, помітивши мій сумний погляд. Його вираз обличчя став серйознішим. — Щось сталося?

— Привіт, — тихо відповіла я, відчуваючи, як у грудях заворушилася емоція. — Я написала заяву на звільнення.

— Ти серйозно! Розкажи, що сталося? — запитав Міша, беручи мене за руку. Його дотик був заспокійливим, і я відчула, що можу довіритися йому.

— Я запропонувала Богдану зустрічатися, а він відмовив. — Мої слова повисли в повітрі, немов важкий тягар. Я не могла повірити, що так сталося.

Міша зітхнув, а його обличчя виражало співчуття.

— Це важко, — сказав він. — Якісь причини він назвав?

Я закотила очі, намагаючись стримати сльози.

— Ні, просто сказав, що поки не готовий до стосунків. А я, напевно, виглядала як наївна дурепа, сподіваючись на щось більше.

Міша тихо прокоментував:

— Не варто так про себе думати. Це нормально мати почуття. Часом людям потрібно більше часу, щоб зрозуміти, що вони хочуть.

Я кивнула, але глибоко всередині відчувала, що втрачала щось важливе.

— Дякую, — сказала я, намагаючись усміхнутися. — Мені просто важливо, щоб хтось підтримав мене.

Міша посміхнувся у відповідь, і обійняв мене.

— Я завжди тут, якщо тобі потрібен друг, — відповів він, і в цей момент я зрозуміла, що можливо, ця розмова — перший крок до чогось нового.

Ми продовжили розмову, і з кожним словом я відчувала, як частина мого тягаря зникала.

Богдан

Після слів Мар’яни про те, щоб почати нашу власну історію, я на мить відчув легке замішання. Це нечасто траплялося зі мною, але в ту секунду стало ясно, що кращого рішення, ніж відмовити, я не знайду. Чесність із нею була єдиним виходом, адже я й справді не був готовий до стосунків. Відвертість, яку вона проявила, застала мене зненацька, але відкривати їй своє серце... Це не входило в мої плани.