Розділ 27. Ризикуй, навіть якщо це завдасть тобі болю

Мар’яна

Ми стояли поруч, і тиша стала важчою, наповненою невимовленими словами та незнаними емоціями. Нарешті, я наважилася порушити її.

— Знаєте, Богдане, — сказала я м’яко, — іноді ми самі стаємо причиною того, що біль не зникає. Ми тримаємось за нього, щоб не дати собі шанс відчути щось нове. Тільки уявіть, якби ми дозволили собі забути хоча б частину цих тягарів і довірилися… життю, можливо, навіть комусь поруч. Можливо, світ став би трохи світлішим.

Його погляд став серйознішим, ніби він намагався зважити мої слова. Він завжди був тим, хто тримав контроль, але зараз я відчула, що, можливо, його самовпевненість колись дала тріщину, і він більше, ніж хто-небудь, прагнув зрозуміти, як не втратити себе у всіх цих правилах та обмеженнях.

— Ви вважаєте, що так просто залишити минуле? — його голос був низьким, але водночас у ньому було щось вразливе, чого раніше я не помічала.

— Ні, — чесно зізналася я. — Але відпустити його — не значить забути. Це значить дати собі шанс створити нові спогади, які не завдаватимуть болю. Бо справжня сила не в тому, щоб забути все, що було, а в тому, щоб навчитись жити далі, будувати нове і… не боятися цього.

Він знову подивився на мене, і я помітила тінь усмішки на його вустах, ледь помітну, але справжню.

— Ви не здаєтеся. Це… рідкісна риса, — сказав він з легким подивом у голосі.

— А ви не здаєтеся, щоб дозволити собі слабкість, — відповіла я, ледь стримуючи усмішку. — Хоча… можливо, це не слабкість, а свобода.

Наші погляди зустрілися, і в цій миті я відчула, що між нами з’явився зв’язок, якого не можна було заперечувати. Хтозна, можливо, саме це і був початок шляху до того, щоб його захисні стіни колись розтанули.

Богдан відвів погляд, ніби йому треба було зібратися з думками. Його стриманість завжди була частиною його броні, але зараз у мені зароджувалася впевненість, що я побачила більше, ніж він хотів показати. Можливо, я навіть побачила ту частину його, яка давно втратила віру в людяність і довіру.

— Ви говорите так, ніби це… можливо, — промовив він нарешті, зважуючи кожне слово. — Але що, коли довіряти — це те саме, що стати вразливим? Що, коли це відкриває двері, через які можна увійти лише для того, щоб знову завдати болю?

— А що, коли довіряти — це не ознака слабкості, а спосіб знайти когось, хто зможе вас зрозуміти? — я подивилася йому просто у вічі, сподіваючись, що він побачить, що мої слова йдуть від серця. — Можливо, біль не уникнути, але хіба варто зупинятися через страх?

Він задумався. У ньому було щось від людини, який сам багато пережив, але намагався захиститися, створивши дистанцію від усіх. Його холодна впевненість, якою він зазвичай вражав, раптом здалася мені лише частиною захисної стратегії. І, можливо, саме цей бар’єр він тепер відчував, але не знав, як подолати.

— Мар’яно, — промовив він тихо, ледь чутно, — іноді я заздрю вам. Вашій вірі в людей, вашій готовності ризикувати. І навіть вашій здатності… кохати.

Його слова застали мене зненацька. Я на мить не знала, що відповісти. Він, цей чоловік, який завжди виглядав таким незворушним і непохитним, зараз дивився на мене з поглядом, у якому вирував цілий спектр почуттів.

— Кохання… — я трохи відвела очі, відчуваючи хвилювання. — Це не завжди просто, це правда. Але коли знаходиш того, хто здатен зрозуміти, з ким не страшно ділитися тим, що болить, тоді все починає мати сенс. І хіба не це робить нас сильнішими?

На його обличчі з’явився легкий усміх, тепер уже не прихований.

— Можливо, ви маєте рацію, — сказав він, ледь чутно. — Можливо, у світі, де ми всі прагнемо захиститися, варто спробувати знайти того, хто захоче розділити з нами наші страхи… і надії.

Ці слова, вимовлені ним, залишили теплий слід у моїй душі. Можливо, це був лише початок. Початок того, як крига навколо його серця починала танути.

Після його слів настала тиша, але не незручна, а та, що наповнювала і мала більше значення, ніж будь-які слова. Я не наважувалася порушити цей момент, боячись, що щось зміниться, якщо я зроблю зайвий рух або скажу щось невчасне. І Богдан, здавалося, теж розумів це, залишаючись поруч, але не намагався більше ні про що запитувати.

Він підійшов до вікна, кинув погляд на нічне місто. У темряві було видно лише слабкі відблиски вогнів, але саме в цій тихій миті я раптом зрозуміла, що ми більше не такі чужі один одному, як були ще на початку нашої розмови.

— Мар’яно, — обережно промовив він, досі дивлячись у вікно. — Ви, певно, думаєте, що я — з тих, хто цурається почуттів і тримає всіх на відстані. Можливо, це правда. Я звик жити так… захищено. Мені здавалося, що так простіше.

Я відчула, як моє серце стислося, коли почула цю неочікувану відвертість. Здавалося, за цією маскою самовпевненого та холодного чоловіка приховувалася людина, який давно втратив віру в те, що щось добре може трапитися без болю.

— Богдане, я розумію, — тихо промовила я, роблячи крок до нього. — Але, може, варто дозволити собі жити не лише обережно, а й сміливо? Відчути справжнє життя, без постійного страху, що хтось завдасть болю?

Він повернувся до мене, і в його погляді була змішана емоція — здивування і навіть, як мені здалося, слабка надія.