Розділ 26. Спогади як заручники минулого

Мар’яна

Ввечері, коли ми вже приїхали додому, я помітила, як Богдан дістав коробку з цукерками з авто. Це були ті самі цукерки, які я анонімно подарувала йому. Серце закалатало в грудях — невже він все знає, або ж Міша розповів йому про це? Ні, Міша не такий, щоб порушувати секрети. Але чому він забрав їх додому, а не залишив у компанії, як минулу коробку?

Зайшовши до квартири, Богдан поклав коробку на стіл, і я відчула, як між нами виникала напруга, немов невидима нитка тягнула нас один до одного. Коли він повернувся до мене, я зустріла його погляд, в якому читалося багато незрозумілого.

— Не знала, що ви любите цукерки? — запитала я, намагаючись звучати невимушено, але в голосі, напевно, звучала тривога.

— Пригощайтеся, це від моєї таємної шанувальниці, — відповів він, легка усмішка промайнула на його обличчі. — І здається, я здогадуюся навіть, хто вона.

Я на мить завмерла, в голові запала тиша. Відчуття, що в мені змішувалося — і радість, і страх. Що якщо він справді здогадався? Як я можу бути такою близькою до відкриття, але все ще залишатися в тіні? Думала, що зараз я запитаю його, хто вона, і він мені скаже, що це я. Але якщо це правда, я більше не зможу залишитися в цій квартирі, не зможу спостерігати за ним, знаючи, що не можу відкритися. Весь цей час я ховала свої почуття за маскою анонімності, і тепер, коли він вже на крок ближче до розгадки, мені стало страшно.

Він підійшов до коробки, вийняв цукерку разом із запискою. Я спостерігала, як його пальці обережно ковзали по поверхні, немов намагаючись розгадати таємницю. Він відкрив записку і, читавши її, його вираз обличчя змінився, став більш серйозним.

— «Ця цукерка символізує те, що завжди з вами, Навіть коли ви самотні. Що може бути більш значущим за незабутні спогади?»

— Кому взагалі потрібні ці спогади, а особливо тоді, коли вони стають тягарем з минулого. А у вас, Мар’яно, є спогади? — запитав Богдан, кинувши погляд на мене.

Я здригнулася від його холодного тону, але постаралася зберегти спокійний вираз обличчя, хоч його запитання збурило в мені хвилю незручних почуттів. Здавалося, що для нього спогади — лише тягар, тінь минулого, від якої він прагнув втекти. І я бачила в його очах цей бар’єр, яким він відгороджувався, тримаючи кожного, зокрема й мене, на відстані. Але цього разу щось змусило мене відповісти щиро.

— Так, у мене є спогади, — сказала я, намагаючись підібрати слова, які би його не відштовхнули. — Хороших, мабуть, не так і багато, але… — я зробила паузу, намагаючись зрозуміти, чи варто продовжувати, чи варто відкриватися перед ним, хоч він і виглядав настільки неприступним. — Але я б хотіла створити нові, справжні, теплі. І з коханою людиною.

Він злегка звів брови, ніби я сказала щось несподіване. Його погляд затримався на мені на мить довше, ніж зазвичай, і я вловила в його очах щось, схоже на цікавість, яку він намагався приховати за бездоганно холодною маскою.

— Нові спогади, — повторив він тихо, немов розмірковуючи над цими словами. Його погляд змінився, і в ньому на мить з’явилося щось невловиме, можливо, навіть печаль.

Я спостерігала за ним і зрозуміла, що навіть найхолодніша людина має свої спогади, які інколи боляче згадувати. Можливо, він теж колись хотів створювати теплі моменти, але щось змінило його, щось залишило від нього лише цю крижану оболонку.

Він ще трохи постояв, тримаючи цукерку в руках, немов намагаючись зважити її вагу. Після паузи Богдан відвернувся, пройшов до вікна й задумливо вдивлявся в нічний горизонт, за яким спокійно тягнувся нескінченний лабіринт міських вогнів.

— Люди часто чіпляються за минуле, Мар’яно, — промовив він, не обертаючись. — Якби вони знали, що майбутнє теж здатне зрадити їхні очікування, — він гірко посміхнувся, — може, тоді обирали б залишатися в ньому ще менше.

Його слова пронизали мене, мов холодний вітер. У цій фразі прозвучало стільки болю, що я відчула, як мій захисний бар’єр, вибудуваний навколо нього, трохи похитнувся. Він дивився в темряву за вікном, але я знала, що ця темрява була глибоко всередині нього.

Я зробила крок до нього, зупинилася в кількох кроках. Між нами було щось невидиме, щось, що відділяло мене від цього холодного, стриманого чоловіка, і водночас тягнуло ближче.

— А якщо не все таке, як здається? — тихо запитала я, розуміючи, що це може бути єдина моя можливість розкрити його серце, навіть на мить. — Можливо, майбутнє не таке вже й безжальне, коли в ньому є хтось, хто здатен розділити тягар спогадів.

Його плечі трохи напружилися, і я відчула, як мої слова пройшли через його захисний панцир. Богдан повільно обернувся до мене, і на його обличчі з’явився той вираз, який я бачила рідко, але завжди сподівалася знову побачити — у ньому відчувалася не холодна маска, а щось інше, тепліше, як відблиск давно забутого полум’я.

— Ваша наївність мене дивує, Мар’яно, — сказав він нарешті, ледь помітно усміхаючись. Але у його очах не було тієї звичної гостроти. — Мабуть, саме вона робить вас… цікавою.

Я відчула, як моє серце прискорено забилося. Його погляд залишався все таким же загадковим, але зараз я бачила щось інше, те, що могло стати нашим новим початком — якби ми тільки наважилися дозволити цьому відбутися.

Його слова все ще відлунювали в моїй свідомості, коли він повільно підійшов ближче, і відстань між нами скоротилася до ледь відчутного простору. Я бачила, як він уважно дивився на мене, немов намагався прочитати всі мої думки, всі невисловлені почуття.