Розділ 25. Зустріч з минулим

Богдан

Вийшовши з компанії, я вирішив прогулятися парком. Свіже повітря допомагало розчистити думки. Розмова з Мішею досі відлунювала в голові, не даючи спокою. Останнім часом моє життя розвивалося зовсім не за планом: таємниця, слова мами, Мар’яна, яка стала надто часто з’являтися в моїй свідомості... Усе це ніби підточувало мій контроль, перетворюючи його на крихку ілюзію, а моя холодність — колишній захист — більше не рятувала. Вона лише повільно вбивала в мені те, що залишалося людським.

«Досить, я ж дорослий чоловік», — запевняв я себе, але думки не відпускали. Колись Мар’яна була для мене всього лише однією з десятків співробітниць, такою ж, як усі. Але тепер... це слабкість? Невже я, Богдан Марчук, можу дозволити собі бути слабким? Ніколи! Я — це влада, це контроль, і я не віддам його, навіть якщо Мар’яна може стати моїм єдиним шансом на щасливе життя.

Прогулянка парком завжди допомагала зосередитися, і я вже майже повернув собі колишню ясність, як побачив біля дитячого майданчика жінку. Уляна. Вона стояла біля гойдалок, спостерігаючи за своїм сином, який сміявся, катаючись на гойдалці. Я хотів пройти повз, не давши їй помітити мене, але було вже пізно.

— Богдане! — її голос підняв хвилю спогадів і болю. Серце застукотіло швидше, і я миттєво зібрав усю свою холодність, відсторонюючись.

— Привіт, — я сухо відповів, відводячи погляд, щоб не виказати емоцій. — Як ти?

— Привіт, та гуляю з сином, — вона всміхнулася, але я відчув, що ця усмішка ховала більше, ніж вона показувала. — А ти? Досі неодружений?

— Так, — коротко кинув я, хоча це слово чомусь залишило пекучий слід усередині.

— Шкода, — зітхнула вона, а в її голосі забриніли нотки жалю. — Я пам’ятаю, як нам було по двадцять і ми мріяли про донечку... Як ти радів, коли я була вагітна, як слухав животик, сподіваючись почути її серце.

— Годі! — різко перебив я, відчуваючи, як спалахував приглушений біль, який, як я гадав, давно залишився в минулому. — Що ти намагаєшся сказати, Уляно?

— Нічого, — вона тихо сказала, але з очей її зникли всі маски. — Я просто... вибач. За все. За той день, коли я не встигла помітити, як у нашої крихітки піднялася температура. Лікарі не встигли врятувати Яночку.

— Це все? — я почув власний голос, сухий і відчужений, але в мені бушувала лють.

— І вибач за те, що зрадила тебе, — тихо додала вона, опускаючи погляд. — Я тоді була в такому розпачі, що навіть не розуміла, що роблю...

— Тобі допомогли випивка і секс з іншим? Це був твій спосіб забути? — мій голос тремтів від сарказму. — Я не втікав, не приводив жінок у наше ліжко, щоб приглушити біль. Я намагався зберегти те, що в нас було...

— Думаєш, у мене немає серця? — обірвала вона мене, її очі засвітилися від гніву й болю. — Думаєш, мені не болить?

Я зупинився, прикутий до місця, відчуваючи, як ті слова, які збирав роками, залишалися невимовленими. І в ту мить усвідомив: це минуле, яке я намагався забути, все ще в мені. Я відчував, як мої кулаки стискалися, а слова гіркоти підступали до горла. Роки відчаю, стримувані маскою незворушності, тепер розривали мене зсередини, наче хвилі, що розбивалися об скелі. Важко було просто стояти поруч, чути її голос, бачити її обличчя, яке колись було для мене всім.

— Болить? — перепитав я, голос ледь тремтів. — То чому ти тоді не трималася за нас? Чому так легко здалася?

Вона опустила голову, її плечі злегка здригалися. Ця вразливість була такою далекою від тієї Уляни, яку я знав.

— Я сама не знаю, Богдане, — тихо відповіла вона, нарешті підіймаючи погляд. У її очах, затуманених спогадами, я побачив ті ж муки, що були в мені. — Просто в один момент усе почало валитися. Я втратила віру, контроль… Усі ці роки я шукала себе, але, здавалося, тільки більше втрачала.

Я мовчав, обдумуючи її слова. Відчував, як власний біль поступово змішувався зі співчуттям, з жалем, що змушував відчувати себе розгубленим. Я завжди думав, що моя ненависть до неї допоможе мені стати сильнішим. Але зараз, стоячи перед нею, я не був впевнений, що справді хочу триматися за цей гнів.

— А тепер що? — холодно запитав я, змушуючи себе не показати слабкість. — Ти думаєш, що ми можемо це повернути?

Вона сумно всміхнулася й похитала головою.

— Ні, Богдане, я вже давно не на це сподіваюся, — сказала вона, ледве чутно. — Я просто хотіла, щоб ти знав: я шкодую. Шкодую, що була слабкою тоді, коли ти потребував сили. Шкодую, що зламалася.

Я відчув, як серце вперше за довгий час пробилося крізь броню холодності. Її слова, прості й без будь-якої надії, проникали в саму душу, ламали ту ненависть, яка роками будувалася, наче захисний мур. Я глибоко вдихнув, намагаючись опанувати себе.

— Тепер це вже нічого не змінить, Уляно, — промовив я, але в голосі не було вже того холоду, який мав би бути. — Ми обидва втратили щось важливе, і, певно, цього вже не повернеш.

Вона злегка кивнула, розуміючи. Між нами запала тиша, наповнена всім тим, що не було сказано. Я дивився на неї, усвідомлюючи, що це, мабуть, остання розмова, яку ми мали. І раптом відчув, що можу йти далі.

— Мабуть, мені пора, — сказав я і, кивнувши, повернувся, щоб піти.