Розділ 22. Новий друг: Гра в настільний теніс

Мар’яна

Я прокинулася пізніше, ніж зазвичай. Було вже дев’ята. На кухні було чути, як хтось займався приготуванням — Богдан, напевно, вже давно на ногах. Швидко вдягнувшись, я рушила туди, сповнена легкого нетерпіння. Богдан стояв біля плити, зосереджено перевертаючи щось на сковорідці. Аромат розносився по всій квартирі, обгорнувши приміщення затишком. Його холодний погляд і суворий вираз обличчя створювали навколо нього якусь відсторонену ауру, але це не відштовхувало, а навпаки — змушувало уважніше спостерігати за кожним його рухом.

— Доброго ранку. Що це ви готуєте? — я сіла за стіл, сподіваючись привернути його увагу.

— Доброго, — сухо відповів він, не повернувши голову. Його голос звучав твердо, наче у ньому не було місця для тепла.

Я підійшла ближче й глянула, що саме він готував. Деруни. Це не моя улюблена страва, але сьогодні вони мали якусь магнетичну привабливість. Напевно, я таки спробую.

— Які у вас плани на сьогодні? — запитала я, щоб заповнити тишу.

— З другом їду в спорткомплекс на теніс, — відповів він, так, ніби це був розпорядок дня, не вартий обговорення. — А ви, Мар’яно, вмієте грати в теніс?

— Вмію, — з ноткою виклику відповіла я. — І не тільки в теніс. Ще люблю більярд. Раніше часто грала з батьком. Хоч тоді він не називав мене… нездарою.

Вперше Богдан відірвав погляд від сковорідки й поглянув на мене, його очі промовляли більше, ніж будь-які слова.

— Ваш батько називав вас нездарою? — запитав він тихо, проте холод в його голосі залишився.

— Це не має значення, — відповіла я, намагаючись виглядати байдужою. — Ви не проти, якщо я поїду з вами?

Він мовчки кивнув.

— Міші буде з ким зіграти в більярд, — додав він без емоцій, і знову відвернувся до плити.

Його відчуженість тільки підсилювала моє бажання дізнатися, що ж крилося за цією холодною маскою.

Ми мовчки поснідали дерунами, які, попри мої упередження, виявилися доволі смачними. Богдан, зберігав свій звичний стриманий вигляд, не поспішав нічого пояснювати чи розпочинати розмову. Врешті-решт, мене це почало навіть заспокоювало. Його холодна мовчазна присутність створювала відчуття стабільності, наче він міг залишитися поруч, незалежно від того, що відбувалося.

Закінчивши сніданок, я мовчки прибрала посуд і на мить затрималася біля кухонної стійки, дивлячись на нього. Він уже збирався, підтягуючи наручний годинник на зап’ясті, коли його погляд зупинився на мені.

— Переодягайтесь, я чекаю вас через десять хвилин, — кинув він, не гаючи часу на зайві пояснення.

Я швидко повернулася до кімнати й дістала спортивний костюм. Вперше за останній час відчула щось схоже на азарт — ніби мене чекала не просто поїздка в спорткомплекс, а справжній виклик. Богдан був занадто владним і холодним, щоб легко допускати когось до свого світу, і ця таємничість тільки підживлювала мій інтерес.

Надягнувши костюм і зібравши волосся у хвіст, я поглянула на своє відображення в дзеркалі. Вигляд був простим, спортивним, але в очах з’явився вогник рішучості. Повернувшись у коридор, я побачила, що Богдан вже стояв, готовий виходити. Він коротко кивнув, даючи зрозуміти, що час не терпить, і ми вирушили до дверей.

Попереду нас чекав день, сповнений нових відкриттів і, можливо, шансів пробитися крізь крижаний бар’єр його стриманості.

Ми прибули в спорткомплекс і швидко поділилися завданнями: Богдан з тенісною ракеткою рушив до майданчика, а я з Мішею пішла до більярдного столу. Міша відразу проявив себе як доброзичливий і уважний партнер по грі, з легкою усмішкою пояснював правила і допомагав мені вибрати кий.

— Як давно ти знайомий з Богданом? — запитала я під час паузи в грі, намагаючись дізнатися більше про цього загадкового чоловіка.

Міша подивився на мене з теплою посмішкою і, трохи нахилившись, тихо відповів:

— Ми з дитинства друзі. Він може здаватися холодним, але насправді Богдан надійний. Людина, яка завжди поруч, коли це потрібно. Щоправда, він не всім дозволяє наблизитися до себе.

Його слова зачепили мене, і я ненароком глянула в бік, де Богдан стояв, набиваючи тенісний м’ячик ракеткою з чіткою регулярністю. Його зосередженість і точність рухів підкреслювала ту відсторонену владність, яка здавалася невід’ємною частиною його характеру.

— Іноді мені здається, що за його мовчазною стриманістю криється щось важливе, — зізналася я.

— У Богдана свої причини тримати людей на відстані, — тихо відповів Міша, його погляд залишався м’яким і співчутливим. — Але якщо він тебе запросив сюди, значить, ти йому небайдужа.

Слова Міші додали мені впевненості, і, продовжуючи гру, я відчувала, як між нами народжувалася справжня дружня симпатія. Міша був зовсім іншим — теплий, турботливий і відкритий. У його товаристві було легко і приємно, а спілкування дозволяло трохи відволіктися від думок про Богдана.

Ми продовжували грати, обговорювали прості речі: улюблені місця для відпочинку, захоплення і навіть якісь смішні історії з дитинства. Міша легко жартував і невимушено підтримував розмову, і я помітила, як поряд із ним почувалася розслаблено, ніби ми знайомі вже багато років.