Розділ 21. Обійми, що лікують

Богдан

Більшу частину дня я присвятив вивченню Харченка. Кожна дрібниця, кожен фрагмент його життя лежав переді мною, як розкрита книга. Його професійні здобутки, провали, кола спілкування — все це тепер було під моїм контролем. І, що найважливіше, я знайшов його слабке місце. Він завжди думав, що його слабкості добре заховані, але насправді вони очевидні для того, хто знає, де дивитися.

Втім, навіть знаючи, як легко можна знищити його життя, я не впаду до його рівня. Я не такий, як він. Харченко звик діяти брудними методами, перекручувати факти, використовувати людей як інструменти. Він вважав, що може диктувати умови всім навколо. Але я не збирався опускатися до його підходів — я не буду когось викрадати, залякувати чи шантажувати.

У мене був інший план, дещо, що змусить його побачити, що сила не завжди проявлялася через агресію. І, зрештою, він зрозуміє, що зіткнувся з тим, хто ніколи не робить кроку назад. Мій план полягав не в тому, щоб знищити його напряму, а в тому, щоб змусити Харченка самостійно впасти в пастку, яку він же й розставив. Я діяв на крок попереду, і це було моєю перевагою. Він навіть не усвідомлював, наскільки відкритим виявився для того, хто готовий спостерігати та чекати.

Зробивши перші кроки в реалізації плану, я, врешті, повернувся до своєї квартири, відчуваючи голод і втому. В такі моменти я ніколи не морочився з вечерею: яйце з молоком — проста, але чудова страва, а за настроєм і дерунів міг насмажити. Готувати я вмів не гірше за будь-яку жінку — цього мене навчила, якщо не мама, то життя.

Заскочивши в супермаркет, придбав кілька продуктів і нарешті дістався додому. Та дорогою мене переслідувала дивна думка: Чим цілий день займалася Мар’яна? І чому я взагалі про це думаю?

Піднявшись на поверх і відчинивши двері, я був приголомшений. У повітрі витав приємний аромат їжі, шлунок зреагував миттєво — загудів так, що я ледве стримався від посмішки. Але ще більше здивування чекало на мене в вітальні: на столі стояла пляшка вина і два келихи. На романтичний вечір я явно не підписувався.

— О, Богдане, ви вже тут! Як пройшов ваш день? — привіталася Мар’яна з усмішкою.

— Чудово, — відгукнувся я, кидаючи погляд на стіл. — А це що?

— Я подумала, що ми могли б поспілкуватися... як колеги, за келихом вина, — пояснила вона, вловивши мій погляд.

— Як колеги? — перепитав я з іронією.

Щось в її очах було, як не спроба перевірити мою реакцію. Я перехопив її погляд, і між нами зависла тиша. «Колеги» — вона вибрала саме це слово, ніби намагаючись встановити кордони або підкреслити дистанцію, яку сама ж щойно порушила.

— Добре, — відповів я, і заніс продукти до кухні. Сів навпроти. — Але пам’ятайте, Мар’яно, я не люблю сюрпризів.

Мар’яна злегка посміхнулася, але я помітив, що в її очах з’явився якийсь непевний блиск. Я відкоркував пляшку і налляв напій у келихи. Мар’яна тим часом вже розставляла смачні і ароматні страви на стіл. Судячи з кількості страв у мого шлунка сьогодні свято.

— Я теж не дуже люблю сюрпризи, Богдане. Просто… мені здалося, що останнім часом між нами виникла якась незрозуміла напруга. І хотілося трохи… прояснити все, — вона обережно підібрала слова, підсилаючи келих ближче до мене.

— Незрозуміла напруга? — я підняв брову, трохи відкинувшись на спинку крісла. — Чи не ви її створюєте, Мар’яно? Романтичні вечері, вино… Це справді ваш спосіб уникнути «напруги»?

Вона зітхнула і трохи відвернула погляд, мабуть, усвідомлюючи, що не так просто зламати мою броню.

— Добре, можливо, це і було необачно, — зізналася вона. — Просто мені хотілося дізнатися вас трохи краще. Ви завжди такий холодний, відсторонений, ніби ховаєтеся за стіною, яку нікому не дозволяєте перейти.

Я взяв виделку й ніж, повільно скуштувавши пасту з гострим соусом, і зробив ковток вина, розмірковуючи над її словами. Вона говорила так, ніби могла читати між рядків, ніби мала ключ до моїх власних думок. Її пронизливий погляд ставив під сумнів усе, чого я так міцно тримався, моє правило триматися на відстані. Але зараз, поруч із Мар’яною, це правило раптом здавалося менш непохитним.

— Це не зовсім так, — відповів я, відчуваючи, як мій голос став роздратованим. — Я просто… звик залишатися осторонь.

Мар’яна дивилася на мене уважно, ніби бачила більше, ніж я хотів показати. Її усмішка зникла, натомість обличчя стало серйозним, майже співчутливим.

— Богдане, ви виглядаєте... роздратованим, — тихо промовила вона, нахилившись трохи ближче. — Можливо, вам просто потрібні обійми?

Я саркастично хмикнув, навіть не приховував скептицизму.

— Обійми? Думаєте, це якесь універсальне рішення? Ні, Мар’яно, обійми не лікують, — відрізав я, сподіваючись, що вона залишить цю тему.

Але Мар’яна лише на мить вагалася, а потім зробила те, чого я зовсім не очікував. Вона спокійно підійшла і, перш ніж я встиг щось сказати, обережно обійняла мене. Її руки торкалися мене впевнено і водночас м’яко, змусивши мене застигнути від несподіванки.

Її тепло проникало крізь мою холодну броню, і на якусь мить я відчув, як напруга поступово розчинялася. Але я все ще залишався напруженим, не звик до такої близькості, до того, щоб хтось так легко пробивався крізь мої захисні стіни.