Розділ 20. Розуміння крізь страх

Мар’яна

Я сиділа на дивані, тримаючи книгу на колінах. Мої пальці тремтіли, ковзаючи по обкладинці «Сяйва». Відкривши перший розділ, я відчула, як тривога повільно підповзала до мене, навіть не почавши читати по-справжньому. Погляд ковзнув по рядках, але всередині зростала хвиля сумнівів.

«Навіщо я це роблю?» — подумала я, стискаючи пальці так, що вони майже побіліли. Жахи ніколи не були моїм жанром. Я не розуміла людей, які добровільно занурюються у цей світ страху. Як можна насолоджуватися тим, що викликає холод по спині?

Моє серце билося швидше, і кожен рядок здавався випробуванням. «Може, закрити цю книгу і забути про це? Це точно не для мене,» — думала я, відчуваючи, як страх починав проникати крізь сторінки, навіть коли ще не було нічого страшного.

Але думка про Богдана змусила мене зупинитися. Він читав цю книгу і, мабуть, захоплювався нею, хоча його емоції завжди залишалися прихованими за маскою холодної відстороненості. І все ж, мені хотілося справити на нього враження, показати, що я можу зрозуміти його захоплення, навіть якщо це було далеко від моїх вподобань.

Я уявила вечір, де ми сидимо з ним за столом, обговорюємо «Сяйво» з чашкою чаю. Він дивиться на мене трохи інакше — з повагою, можливо навіть із зацікавленням. Може, це буде перший крок до чогось більшого, до того, щоб розкрити його завісу холодності і побачити, що ховалося за нею. З цією думкою я знову повернулася до книги. «Можливо, це не просто про жахи,» — переконувала я себе, — «може, я знайду в ній щось більше, щось, що зачепить і мене».

Я глибоко вдихнула і знову відкрила книгу. Слова почали бігти перед очима, занурюючи мене в історію готелю, холодного, порожнього і майже живого. Мої руки трохи тремтіли, але я змушувала себе читати далі. «Все не так страшно,» — намагалася я переконати себе, хоча тривога почала повільно наростати.

Здавалося, кожна сторінка наповнена чимось похмурим і незрозумілим, але я не могла дозволити собі здатися. Богдан, напевно, прочитав це без жодних емоцій, занурився в цю атмосферу з цікавістю, а не з відразою. Він точно чекав, що я прочитаю і зрозумію, про що йдеться.

«Ну, якщо для нього це важливо, то й для мене може бути важливо,» — подумала я, намагаючись приглушити власні страхи. Мені хотілося більше знати про те, що його захоплює. І, зрештою, може, цей вечір обговорення книги стане для нас ключовим моментом.

Тому я зібрала волю в кулак і продовжила читати.

Сторінки ковзали під пальцями, і з кожним новим абзацом мені все більше здавалося, що цей світ жахів затягував мене в свої холодні обійми. Я почала вловлювати те, що, можливо, побачив Богдан: не лише страх, а й глибину людських емоцій. Самотність, розгубленість, невідомість — усе це переплелося в цій книзі, змушуючи мене задуматися про щось більше, ніж просто сюжет.

Але все одно жахи залишалися для мене чужими. Кожного разу, коли напруга зростала, я ловила себе на думці: «Чому я це читаю? Я ж не люблю такі історії». І знову ж таки, думка про Богдана змушувала мене продовжувати.

Я уявляла, як він із властивою йому суворістю буде сидіти за столом, тримаючи чашку чаю, і, можливо, трохи холодно запитає: «Як вам книга?»

А я повинна буду відповідати впевнено, без тіні страху чи сумніву.

Чи зможу я це зробити? Може, з часом я зрозумію, чому він захоплюється такими книгами? Я зітхнула, відчуваючи змішані емоції, і перегорнула ще одну сторінку.

Я читала далі, намагаючись втримати увагу на словах, хоча внутрішній дискомфорт набирав обертів. Усе, що відбувалося в «Сяйві», нагадувало мені про власні страхи, ті, які я намагалася ігнорувати, але які з’являлися в найнеочікуваніші моменти. Я не могла зрозуміти, чому люди, як Богдан, знаходять у цьому задоволення. Як можна занурюватися в темряву, коли є стільки світла навколо?

З кожною сторінкою мої руки тремтіли все сильніше. Мене мучила спокуса відкласти книгу і просто сказати Богдану, що це не для мене. Але щось усередині мене не дозволяло здатися. Може, це була моя гордість. А може, бажання зрозуміти його краще, через те, що йому подобалося. Якщо я зможу пройти через це, можливо, зможу відчути частину того, що хвилювало його.

«Ще одна сторінка», — сказала я собі, глибоко зітхнувши. І це стало моїм новим кредо: читати не для себе, а для того, щоб бути частиною чогось більшого — нашої майбутньої розмови.

Я продовжила читати, занурюючись у атмосферу, що створювалася між рядками. Слова Кінга змушували мене тривожитися, але водночас я намагалася знайти в них щось більше, ніж просто страх. Із кожним абзацом моє бажання вразити Богдана ставало сильнішим. Я більше не могла лише спостерігати за жахами на сторінках, я почала їх відчувати. Визнавши це, я зупинилася і глянула на обкладинку — вона світилася в променях сонячного світла. Я мимоволі усміхнулася, згадуючи, як Богдан тримав її в руках. Його серйозний вираз, коли він розповідав про книгу, знову сплив у пам’яті. Як він може так любити те, що мені видавалося таким страшним?

Я закрила очі, уявляючи наші майбутні розмови. Я вирішила, що зможу з’ясувати, що насправді його вабить у світі страху і жаху. Що, можливо, є щось більше, ніж просто книги — щось, що з’єднувало нас.

Набравшись сміливості, я вирішила продовжити читання, відчувала, як з кожним рядком я поступово відкривала нові грані не лише книги, а й себе. Я розуміла, що мій страх — це тільки початок, а попереду — новий світ можливостей, які я спробувала відчути на дотик і словами. Відштовхнуши сумніви, я зосередила свою увагу на кожному слові. Страх та напруга, що пронизували сюжет, потроху відступали, поступаючись місцем цікавості. Я відкривала для себе нові емоції, які викликала ця історія — не лише жах, а й глибокі переживання героїв. Мені стало зрозуміло, чому Богдан так любить ці книги: у них відчувалася справжня людяність, прихована під шаром страху.