Розділ 19. Маска холодності

Богдан

Після сніданку я зібрався і вирушив до мами, залишивши Мар’яну в квартирі з книжкою. В дорозі я згадав про квіти. Мама завжди обожнювала рослини в горщиках, ненавиділа зрізані квіти, вважаючи їх символом смерті. Я зупинився в магазині, щоб купити орхідею — її улюблену. Для чаю взяв ще печиво, яке вона так любила. Через тридцять хвилин я вже виїжджав за межі Києва, наближаючись до батьківського дому. І тут, біля воріт, мою увагу привернув зелений Форд. Я одразу зрозумів, хто це. Друг батька, який не приховував своїх намірів стосовно матері. Мав би хоч трохи совісті — навіть сорок днів минуло з моменту смерті батька, а він уже тут, як на побігеньках.

В мені загострилися емоції. Я не проти щастя матері, але точно не з цим покидьком. Вона заслуговувала на когось кращого. Його присутність викликала в мені неприязнь, і я був готовий дати йому зрозуміти, що в цьому домі я — голова родини.

Зайшовши до будинку, я помітив, що Володимир вже сидів на дивані. Мами видно не було — ймовірно, вона десь відійшла. Я зупинився на мить, вивчаючи ситуацію.

— О, Богдане! Радий тебе бачити! — вигукнув він, підходячи до мене з розпростертими руками. Неприємне відчуття охопило мене; він знову спробував примоститися в нашому житті. Я поклав печиво на стіл, а разом з тим поставив і квітку. Холодно потиснув йому руку, не приховуючи свого роздратування.

— Доброго ранку, дядьку Володимире. А де мама? — запитав я.

Саме тоді з кімнати вийшла мама. Побачивши мене, її очі заблищали від радості, і вона кинулася мені в обійми. Я не міг не помітити, що вона схудла. Раніше вона виглядала більшою, але тепер нагадувала Мар’яну — така ж тендітна.

— Синку, Богданчику, — промовила вона, відчуваючи, мабуть, лише миттєву втіху.

Я обняв її, але в мені відчувалася тривога. Моя відповідальність, як сина, полягала в тому, щоб забезпечити її спокій, але нинішня ситуація залишала гіркий присмак.

Мама відсторонилася, її щирий погляд був сповнений надії, але я не міг дозволити собі розслабитися.

— Мамо, я приніс тобі орхідею, — сказав я, вказуючи на горщик, що стояв на столі. — Знаю, як ти любиш за нею доглядати.

— О, яка краса! Дякую синку, — з усмішкою сказала вона, з ніжністю торкаючись пелюсток. Але я помітив, як її обличчя раптом спохмурніло, коли погляд знову впав на Володимира.

— Все в порядку, мамо? — запитав я, намагаючись звучати м’яко. Слова, які хотіли вилитися, застрягали десь у горлі, намагаючись пробитися крізь холод, що огортав мене.

— Володь, ти міг би залишити нас на одинці? — запитала мама, її очі виблискували сумом, коли вона поглянула на Володимира. Це було незвично для неї, адже завжди вона знаходила сили приховати свої емоції.

— Звичайно, Катю, я завтра до тебе заїду, — відповів він, його тон здавався надто безтурботним, якби не знання про те, що батька не стало лише менше тижня тому.

— Не треба, не приїжджай до мене! — вигукнула мама, і я, вперше за довгий час, побачив у її голосі не лише сум, але й гнів. Це був сигнал тривоги для мене: що щось у цій ситуації йшло не так. Я ніколи не бачив її такою — зазвичай лагідною, а тепер вона виглядала втомленою, розбитою.

Володимир зітхнув і пішов, залишивши нас з мамою наодинці. Я відчув, як у кімнаті запанувала тиша, наповнена невимовленими словами.

— Сідай, синку, нам потрібно поговорити, — мовила мама, її голос звучав тихо, але в ньому було щось невідворотне.

— Я тебе слухаю, — відповів я, намагаючись зберегти нейтральний тон. У глибині душі я знав, що цей момент стане вирішальним.

— Богдане, я розумію, що я не твоя рідна матір по крові. Я не давала тобі життя, але я віддала тобі все, що могла, лише б ти ні в чому не потребував, — з сумом мовила мама.

Я зосередився на її обличчі, намагаючись зчитати приховані наміри.

— В мене буде прохання до тебе! — продовжила вона, її погляд став ще більш серйозним.

— Яке? — запитав я, стримуючи бажання вставити щось різке.

— Щоб не сталося, прошу тебе, не покидай мене. Не віддаляйся від мене, адже ти і Міша — це все, що в мене є, — її голос зривався на межі безвиході.

— Ти знаєш, як ми з твоїм батьком мріяли про дитину, але, на жаль, Бог вирішив інакше, — почала мама, її голос звучав спокійно, але в ньому відчувалася невимушена вага. — Ми наважилися всиновити немовля, і коли я побачила тебе, зрозуміла, що ти нам був подарований Богом. Ми назвали тебе Богданчиком.

— Тобто ви дали мені ім’я, а мої біологічні батьки хіба не наділили мене іменем? — запитав я, намагаючись втримати нейтральність у голосі, хоча всередині розпочалася боротьба емоцій.

— Наскільки мені було відомо, твоя мати померла при пологах, а батько залишився сам із немовлям, якому не міг дати ради, — почала мама, зітхнувши, ніби зважуючись на відвертість.— Твого рідного батька звуть Віталій. Ми зустрічалися, коли мені було вісімнадцять, та наші шляхи розійшлися. В кожного з нас з’явилися нові родини, нове життя...

Вона ненадовго замовкла, ніби пригадуючи далекі спогади.

— Одного разу, вже через кілька років, ми випадково зустрілися в лікарні. Почали розмовляти, згадувати минуле... Тоді я зізналася, що не можу мати дітей. І саме тоді Віталій зробив пропозицію, яка змінила моє життя. Він сказав: «Забери мого сина. Я не впораюся сам...» Тобі тоді ще не було й місяця.