Розділ 18. Неочікуване тепло

Богдан 

Залишаючись вірним своїй холодній суті, я не міг не здивуватися, як Мар’яна захопилася книгою, яку я нещодавно прочитав. Не скажу, що «Сяйво» мені сподобалося, але, безперечно, воно було хорошим. З дитинства я любив переглядати фільми жахів, незважаючи на те що мама часто лаяла мене за це. Жахи завжди мали якусь магію, здатну захопити і занурити в незвідані емоції. Читаючи цю книгу, я відпускав свій контроль і дозволяв собі відчути те, що зазвичай ховав під товстим шаром холодного розуму.

Останнім часом помітив, як часто почав усміхався — та й, зізнатися, це відбувалося якось само собою, особливо в присутності Мар’яни. Ця дівчина мала на мене якийсь дивний вплив, який я не міг пояснити. «Можливо, не варто було запрошувати її до себе?» — подумав я, натягуючи домашні штани та білу сорочку. Чомусь не хотілося одягати майку та спортивні штани; не бажав, щоб вона дивилася на мене так, ніби я вже став їй ближчим.

Відчуття підозри закралося в мою свідомість: чи не щось більше відчувала ця дівчина до мене? Хочеться вірити, що я помилявся, адже, якщо це так, то більше ніж розбите серце я їй не міг подарувати. Вона хороша, але все ж таки — донька Ткаченка, а цей тип мені ніколи не подобався. І, звісно, потрібно буде вирішити справи з Харченком. Але зараз, дивлячись у дзеркало, я відчував, як від цієї всієї метушні на серці з’являлася невелика тривога, про яку раніше не здогадувався.

Переодягнувшись, я вирішив постелити Мар’яні в своїй кімнаті. Логічно, що вона мала відпочивати в більш зручному місці, навіть якщо її перебування тут — лише тимчасова домовленість. Я ж влаштуюся на дивані у вітальні. Змінивши постіль, я швидко завершив усе необхідне. Мене завжди задовольняли точність і порядок, і зараз я розрахував усе так, щоб не витрачати жодної зайвої хвилини. За десять хвилин, перевіривши, що все готово, я повернувся до вітальні — і одразу помітив, що Мар’яна вже заснула, скрутившись на дивані калачиком, немов мала дитина, затискаючи в руках книгу. Я на мить затримав погляд, відчувши, як ситуація раптово виходить з-під мого контролю. Дивно, що саме її незахищеність викликала таку реакцію.

Обережно, щоб не розбудити її, я забрав книгу з її рук і поклав на стіл. Потім підняв Мар’яну на руки, не зовсім розуміючи, навіщо витрачаю час на такі дрібниці. Приніс її до своєї кімнати, вкрив теплою ковдрою. У цій миті було більше турботи, ніж я дозволяв собі зазвичай. На годиннику вже була третя ночі. Залишивши її, я вийшов, аби підготувати собі місце для сну. Планувати завжди легше, ніж виконувати, але ситуація набирала нових обертів. Це лише тимчасове рішення — кілька днів, не більше.

*** 
На ранок я прокинувся і одразу помітив: Мар’яна вже поралася на кухні, рухалася легко і без зайвого шуму. Глянув на годинник. Сьома ранку. Субота. Чому їй не спиться, цікаво?

Ледь помітивши мій погляд, вона швидко підійшла ближче.

— Доброго ранку, Богдане Борисовичу! Як вам спалося? — її голос звучав занадто радісно для такої ранньої години.

— Доброго ранку, Мар’яно. Чому ви так рано прокинулися? — запитав я, повільно піднімаючись з дивану. Її бадьорість в цей момент видалася майже неприродною.

Вона кинула швидкий погляд на мою зім’яту сорочку та штани. Щось в її погляді змусило мене затриматися, але виразу обличчя я не змінив.

— Я завжди встаю рано, я — жайворонок, — з усмішкою відповіла вона.

— Щось не дуже віриться, — тихо буркнув я, йдучи до ванної. Вмився, почистив зуби, але думка про те, що вона тут, у моєму домі, так невимушено і рано, не покидала.

Повернувшись з ванної, я застав Мар’яну за приготуванням сніданку. Вона старанно щось смажила на сковорідці, і кухня вже наповнилася приємними ароматами. Я трохи насупився, хоча вона навіть не помітила мого незадоволення.

— Ви готуєте сніданок? — запитав я з ледь помітним незадоволенням.

Мар’яна кинула на мене швидкий погляд, і на її обличчі з’явилася легка усмішка.

— Так, вирішила приготувати щось смачненьке. Думаю, вам це сподобається, — відповіла вона, зосереджуючись на сковорідці.

— Мар’яно, — я навмисно зробив паузу, очікуючи, що вона відчує тон мого голосу, — не потрібно було витрачати свій час на сніданок. Ви — гість, а не кухар.

Вона на мить зупинилася, але швидко повернулася до справи, як ніби мої слова були не більше ніж порожній звук. Від її впевненості у власній правоті стало трохи незатишно.

— Я знаю, Богдане Борисовичу, — її голос звучав м’яко, але в ньому був відтінок невблаганності.

Коли ми сіли снідати, Мар’яна поставила переді мною тарілку з сирниками, що мерехтіли від цукрової пудри. Я подивився на них, але аромат відразу ж переніс мене в далеке дитинство. Мама часто готувала мені сирники, намагаючись зробити все якнайкраще, вкладаючи в кожен шматочок частинку своєї любові. Вона була єдиною людиною, яка завжди підтримувала мене, незважаючи на все.

Проте ця мила картина швидко розвіялася, і на її місце прийшли спогади. Я був негідником, який залишив свою матір у найважчий момент, коли їй найбільше була потрібна допомога. Сором і докори совісті вплинули на мій апетит, і я відчув, як важкість на серці перетворювала прості сирники на гіркий символ моїх помилок.

— Дякую, Мар’яно, — промовив я, намагаючись приховати свої почуття. Вона знову стала центром мого невеличкого світу, але я знав, що не можу дозволити собі з’ясовувати, чому мені так комфортно з нею.

Після сніданку в голові вже складалися плани. Сьогодні я неодмінно заїду до матері. Досить відкладати цю розмову. Я не можу більше жити з думками про те, що зробив. Потім необхідно заїхати в компанію, адже ситуація з Харченком вимагала термінового втручання. Більшість працівників сьогодні не працювали, але я завжди був готовий виконати обов’язки, навіть коли інші відпочивали.  

Всі ці думки перепліталися в моїй голові, коли я знову глянув на Мар’яну. Її усмішка, хоч і щира, була для мене натяком на те, що в моєму житті не все визначала тільки влада і контроль. Взявши в руки виделку, я повільно почав різати один із сирників, відчуваючи, як їх м’якість піддавалася натиску. Важко було повірити, що така проста страва могла викликати стільки спогадів, але тепер все здавалося не таким простим. Кожен шматочок нагадував мені про минуле, про матір, про все те, чого я позбавив себе, коли обрав кар’єру над сім’єю.

Я зробив перший укус, і солодкий смак відразу заповнив мій рот, немов дитяча безтурботність намагалася знову прорватися в моє життя. Це було приємно, але я не міг дозволити собі загубитися у ностальгії.

«Досить про минуле,» — подумав я, намагаючись повернутися до реальності. Поглянувши на Мар’яну, яка уважно спостерігала за мною, я не міг не помітити, як вона прагне зрозуміти мої думки. Вона, певно, намагалася прочитати мій настрій, але я не мав наміру відкривати свої карти.

— Чому ви вирішили приготувати сирники? — запитав я, намагаючись змінити тему.

— Мені завжди подобалося готувати, а ще — намагатися робити щось приємне для інших, — відповіла вона, посміхаючись.

— В вас чудово вийшло, сирники вийшли досить смачними. Настільки, що нагадали мені дитинство, — сказав я, не намагаючись приховати легкий дотик смутку в голосі.

Я спостерігав, як її обличчя змінилося після мого запитання, і зрозумів, що торкнувся болючої теми. Очі Мар’яни, зазвичай сповнені енергії, стали глибокими й сумними, і в них з’явилася неприхована вразливість, яку вона зазвичай приховувала.

— Дитинство... — тихо повторила вона, немов звертаючись не до мене, а до своїх спогадів. — Мої батьки розлучилися, коли мені було десять. Батько забрав нас від мами. Він завжди був переконаний, що тільки він знав, що краще для нас. А вона... Вона намагалася боротися, але проти нього в неї не було шансів.

Її голос здригнувся, і я вперше побачив, як їй важко тримати себе в руках. Це було дивно — бачити її такою. Завжди врівноважена, зібрана, зараз вона виглядала як та маленька дівчинка, яку відірвали від матері.

— Декілька років тому вона померла, — додала вона, відвертаючи погляд. — І я, мабуть, досі не змогла це прийняти.

Після цих слів вона різко встала, вибачилась і швидко пішла до ванної. Залишившись на самоті, я відчув, як у мене піднявся глухий клубок у грудях. Її біль був незвичним і непередбачуваним — це було щось, що вона намагалася приховати під маскою спокою й впевненості, і, можливо, тільки тепер я побачив у ній щось справжнє. Щось, що зробило її не просто підлеглою, а дівчину з минулим, з болем, з власною історією.

Кілька хвилин я просто сидів у тиші, намагаючись повернути собі звичний контроль над ситуацією, але всередині залишався незрозумілий неспокій. Чому її слова зачепили мене так глибоко? Я, звиклий до відстороненості, до чітких кордонів між собою та іншими, зараз відчував не лише співчуття, а й дивне бажання дізнатися більше про неї.

Мар’яна повернулася з ванної, знову врівноважена і зібрана. Здавалося, що в хвилину відсутності вона зуміла зібрати всі свої почуття і повернутися до того вигляду, який я звик бачити. Вона тихо присіла за стіл, неначе нічого й не сталося, і трохи зніяковіло глянула на мене.

— Вибачте за мій... емоційний зрив, Богдане Борисовичу, — мовила вона, намагаючись усміхнутися. — Не хотіла навантажувати вас своїми спогадами.

Я кивнув, намагаючись зберегти стриманість, хоча її реакція знову змусила мене відчути цю дивну м’якість, що так рідко торкалася мого серця.

— Ви не навантажуєте мене, Мар’яно, — промовив я, навіть відчуваючи, як це звучить нехарактерно для мене. Зазвичай я уникаю таких особистих моментів, але зараз це було неминуче. — Іноді навіть проста розмова дає змогу побороти те, що ховається всередині, — додав, не спускаючи з неї очей, щоб упевнитися, що вона дійсно це чує.

Вона кивнула, але я помітив, як щось змінилося в її погляді — здається, вона не чекала таких слів від мене. Легке здивування в її очах змусило мене продовжити.

— І називайте мене просто Богданом, — зважився я на крок, який здавався неприродним для наших стосунків, — проте, у робочій обстановці, перед сторонніми, дотримуйтесь формальностей.

Мар’яна подивилася на мене з легким теплом, що знову змусило мене відчути, ніби ми обидва на мить позбулися всіх бар’єрів, які нас оточували. Ця невимушеність між нами, яку я сам дозволив, була несподіваною, але від неї стало трохи легше на душі.

— Дякую, Богдане, — тихо сказала вона, а її очі випромінювали якусь невловиму теплоту.

Я, зазвичай обмежуючи своє коло людей до тих, кого вважав потрібними для роботи, раптом усвідомив, що всередині з’явилося щось нове. Відчуття, що, можливо, ця тендітна дівчина з непростою долею здатна принести у мій звичний світ неочікуване тепло.