Розділ 17. Холод і тепло

Мар’яна

Їдучи додому до Богдана, я нервово перебирала пальці, намагаючись зосередитися на чомусь іншому, ніж спокуса погризти нігті чи закусити губу. Неприємне хвилювання, яке наповнювало мою душу, робило присутність цього чоловіка ще більш відчутною.

Стараючись зібрати останні крихти впевненості, я крадькома глянула на нього. Богдан сидів поруч, його обличчя виражало суворість і владність, а сірі очі зосереджено дивилися на дорогу. Від нього виходила неймовірна сила, що змушувала мене відчувати, як серце прискорювало ритм. В цій тісноті автомобіля між нами панувала дивна напруга. Я намагалася не думати про те, як його близькість збурювала мої почуття, відвертаючи увагу від поточної ситуації. Чи зможу я втримати контроль над собою, якщо розмови з ним стануть більш відвертими? Ця думка жахала і захоплювала водночас. Я зробила глибокий вдих, сподіваючись, що зможу знайти в собі сили, щоб впоратися з цим емоційним хаосом.

— Про що ви думаєте? — запитала я, намагаючись розрядити обстановку, спостерігаючи за Богданом, як він вичікував, нібито обмірковуючи щось важливе.

Богдан повільно повернув голову в мій бік. Я помітила, як його суворий вираз ковзнув по мені. Він здався мені таким близьким, водночас і далеким, як загадка, яку ще належить розгадати.

— Ви не проти, якщо я включу радіо? — запитав Богдан, ігноруючи моє запитання.

— Ні, — коротко відповіла я, відчуваючи, як серце забилося швидше.

Богдан натиснув кнопку, і в салоні відразу залунала моя улюблена пісня «Shape of My Heart» від Sting. Я слухала її вже багато років, і вона ніколи мені не набридала. Чесно кажучи, я боялася, що він почує цю мелодію і переключить, але Богдан, був зосереджений на дорозі, холодно дивився вперед, а його руки міцно тримали кермо.

Я повернулася до нього, намагаючись зрозуміти, що коїться в його думках. Він виглядав так, наче жодна пісня не могла його торкнути. Незворушність і владність, які завжди випромінювалися з нього, знову поверталися, відгороджуючи його від світу.

— Чому ви завжди так серйозно виглядаєте? — запитала я, сподіваючись, що мій голос зможе зламати цю стіну.

Він коротко глянув на мене, а потім знову відвернувся до дороги, ніби не чув мого запитання.

Я вдивлялася в його профіль, відчуваючи, як хвиля холоду повільно накочувалася від нього. Богдан був тим типом людей, які завжди тримали дистанцію. Його холодність була частиною його владної натури, якою він керував не лише своїми підлеглими, а й своїм світом.

— Ви завжди такі стримані? — запитала я знову, цього разу з ноткою виклику в голосі, намагаючись зачепити хоч якусь емоцію.

Богдан поглянув на мене, наче вирішував, чи варто відповідати. Його очі блиснули, і я побачила там щось холодне й відчужене. Ніби йому було абсолютно байдуже до мого питання, до мене.

— Я звик бути стриманим, — відповів він сухо, знову відвертаючи погляд до дороги.

Його голос був спокійним, але в ньому відчувалась сила, яка не дозволяла сумніватися в його словах. У цьому спокої ховалася справжня влада, та, яку він вправно тримав у руках, не даючи собі можливості помилитися або піддатись емоціям.

— Невже ви не втомлюєтесь бути таким сильним? — запитала я, відчуваючи, що питання занадто особисте для нього.

Він знову не відповів, і я зрозуміла: Богдан — це не та людина, яка легко відкриється. Холодний і владний, він, схоже, створив для себе світ, у якому все було під контролем. Богдан був сильним, навіть занадто, і ця сила межувала з самотністю. Я знала, що він не звик довіряти іншим, не звик показувати свої справжні почуття. Але іноді, в рідкісні моменти, коли його очі на мить ставали м’якшими, коли його жорсткі риси трохи розпливалися, я бачила того Богдана, яким він був всередині — того, кого я кохала.

Я вірила, що зможу бути тією, хто зруйнує його стіни. Навіть якщо він ніколи не зізнається, навіть якщо завжди буде холодним, я не могла перестати його кохати. Я хотіла бути поруч, показати йому інший світ, світ, де Богдан не повинен носити маску сили. Бути тим, хто допоможе йому відкритися, впустити тепло і відчути справжнє життя. Якщо він — холод, то я тепло, яке розтопить його лід, залишаючи за собою лише пар, що залишить після себе чисте, справжнє відчуття життя.

Я бачила, що за його незворушністю ховався біль, можливо, страх — страх втратити контроль або показати слабкість. Але я кохала його таким, яким він був, і була впевнена, що без мене він не зможе знайти себе знову.

Кожен раз, коли він був поруч, моє серце билося швидше. Його погляд міг бути холодним, але я знала, що в ньому є щось більше, щось, чого Богдан сам не хотів бачити або визнавати. І я була готова боротися за те, щоб допомогти йому побачити це, бо кохала його всім серцем, навіть якщо він ніколи цього не зрозуміє.

Автомобіль продовжував свій шлях, і хоч я була поруч із ним, відстань між нами здавалася непереборною.

Вже через годину ми під’їхали до престижного району міста, де нові, красиві новобудови височіли на тлі зоряного неба. Богдан, не промовивши жодного слова, заглушив двигун і вийшов з машини, забравши з багажника мою сумку. Я теж вийшла з авто, він закрив автівку з таким же незворушним виразом, з яким і почав нашу подорож.

— Ходімо! — вигукнув він, його голос звучав стримано, але його холодність мене не лякала.