Розділ 16. Крок у невідоме

Мар’яна

Я вдивлялася в його холодні, майже незворушні очі, ніби намагалася розгадати загадку, що стоїть за цією людиною. Він стояв переді мною, спокійний, мовчазний, але в його погляді відчувалася прихована напруга. У ньому було щось небезпечне, але водночас захопливе.

— Мар’яно, вам зараз загрожує небезпека, і момент з викраденням може повторитися. Тож для вашої повної безпеки пропоную вам переїхати до мене, — вимовив він холодним, байдужим тоном, наче це було звичайним діловим питанням.

Я зупинилася, відчуваючи, як у грудях щось обірвалося. Його слова звучали так, ніби йшлося про просту рутину, а не про мою безпеку.

— Ви дійсно вважаєте, що це вирішить усе? — запитала я, намагаючись зберегти спокій. Мій голос злегка затремтів, але я змусила себе дивитися на нього.

Він відвернув погляд, зосередившись на чомусь іншому, наче я була просто ще одним пунктом у його списку справ.

— Це просто запобіжний захід. Так безпечніше, — сказав він рівно, без жодної емоції у голосі.

Ага, безпечніше… дуже цікаво, що це «безпечніше» для нього означає. Бо скажіть, який чоловік, щоб забезпечити твою безпеку, запросить тебе жити з ним? Богдану ж простіше було б найняти охорону й не перейматися. Але ні — він відкрив двері свого дому. І це, як на мене, говорить набагато більше, ніж він хотів би. Я ж чула, що він навіть коханок до себе не водить. А тут — я.

Невже мій план із цукерками таки працює? Та не поспішай радіти, Мар’яно. Це лише перший крок. Далі — його квартира, і там ми будемо ще ближче…

— Чому ви так за мене хвилюєтеся? — запитала я, хоча всередині підозрювала, що відповідь на це питання може виявитися складнішою, ніж здавалося.

Богдан мовчки сів до автомобіля, а я намагалася не відводити погляду. Я знала таких чоловіків: вони рідко відкривалися. Вони контролювали не лише інших, а й себе — кожен порух, кожне слово. Та я бачила за цією маскою щось більше, ніж просто бажання підпорядкувати мене своїм планам.

— Ви моя співробітниця, і я відповідаю за вас, — сказав він рівним, без емоційним тоном, коли я сіла до авто і закрила за собою двері.

Його слова прозвучали як формальність, але я відчула щось більше за цими сухими фразами. Він намагався тримати дистанцію, проте між нами вже відчувалося щось напружене і незриме — як струм, що пробігав між двома проводами, ледь торкаючись, але готовий спалахнути від найменшого руху.

— Ви так завжди піклуєтеся про своїх підлеглих? — запитала я, намагаючись заглушити тривогу, що наростала всередині. Відчуття, що я стою на краю прірви, тільки посилювалося.

Богдан мовчав, а його погляд залишався спокійним, як поверхня озера в безвітряну погоду. Я не могла читати його думок, але щось у тому, як він дивився на мене, підказувало, що його стриманість була лише маскою.

— Не варто недооцінювати ситуацію, — нарешті промовив він, і в його голосі прозвучали нотки серйозності. — Я відповідаю не лише за вашу роботу, але й за вашу безпеку. І вважаю за свій обов’язок піклуватися про вас.

— Ви не можете просто так тримати всіх під контролем, — відповіла я, намагаючись звучати впевнено. — Я маю право приймати власні рішення.

Богдан злегка нахилив голову, неначе розмірковуючи над моїми словами.

— Так, ви праві, — сказав він, — але інколи те, що здається нашим правом, може призвести до небезпечних наслідків. Ви знаєте це краще за будь-кого.

Я замовкла, намагаючись осягнути його слова. Чи дійсно він переймався мною так, як казав? Я могла б бути частиною його плану,  але водночас я відчувала, що між нами є щось більше, ніж просто стосунки директора і співробітниці, але поки Богдан, боявся це визнавати.

— Ви думаєте, що я на це погоджуся? — кинула я йому прямо в очі.

— Я думаю, що це розумне рішення, — відповів він, спокійний і впевнений, ніби мої сумніви не мали жодного значення. — Безпека понад усе.

Чоловік дивився на мене так, ніби вже передбачив мою відповідь.

— А що, якщо я не потребую вашого захисту? — м’яко, але твердо запитала я, намагаючись зрозуміти, чи є хоч якась межа між його бажанням контролю і щирою турботою.

Богдан лише злегка глянув на мене, і в його очах промайнуло щось схоже на цікавість. Він завів двигун і автівка зрушила з місця.

— Мабуть, ви просто ще цього не зрозуміли. Невже ви хочете, щоб вас викрали ще раз, — мовив він, дивлячись на дорогу.

Богдан зупинився на червоне світло, повернувши до мене голову. Його очі світилися, як два вогники в цій темряві, і я побачила в них справжній конфлікт. В момент, коли я спостерігала за ним, здавалось, що в ньому борються два чоловіки: один — той, хто хоче контролювати і захищати, а інший — той, хто боїться втратити. Цей крок у невідомість, який я так бажала зробити, лякав не менше, ніж вабив. 

— Добре, — нарешті вимовила я, хоч і всередині мене все ще роздирали сумніви. — Але це тільки тимчасово.

Він ледь помітно кивнув, але в його погляді не було ані тіні хвилювання, ані страху втрати. Я зрозуміла, що він не збирався показувати мені свої слабкості, і це, в свою чергу, підвищувало ставку в цій грі.

— Ви не пошкодуєте про своє рішення, — сказав він, і в його голосі відчувалася впевненість, що викликала у мені одночасно захоплення і страх.