Розділ 16. Крок у невідоме

Мар’яна

Я вдивлялася в його холодні, майже незворушні очі, ніби намагалася розгадати загадку, що стоїть за цією людиною. Він стояв переді мною, спокійний, мовчазний, але в його погляді відчувалася прихована напруга. У ньому було щось небезпечне, але водночас захопливе.

— Мар’яно, вам зараз загрожує небезпека, і момент з викраденням може повторитися. Тож для вашої повної безпеки пропоную вам переїхати до мене, — вимовив він холодним, байдужим тоном, наче це було звичайним діловим питанням.

Я зупинилася, відчуваючи, як у грудях щось обірвалося. Його слова звучали так, ніби йшлося про просту рутину, а не про мою безпеку.

— Ви дійсно вважаєте, що це вирішить усе? — запитала я, намагаючись зберегти спокій. Мій голос злегка затремтів, але я змусила себе дивитися на нього.

Він відвернув погляд, зосереджений на чомусь іншому, неначе я була лише ще одним пунктом у його списку справ.

— Це просто запобіжний захід. Так безпечніше, — відповів він, і в його словах не було жодного натяку на емоції.

Я відчула, як всередині все стислося, немов холодна рука стиснула моє серце. Чи справді я могла переїхати до нього? У серці зріло бажання бути поруч, відчувати його присутність, але думки про те, що для нього це всього лише черговий обов’язок, не давали мені спокою. Але, дивлячись у його очі, я побачила щось інше — тривогу, глибоку турботу про мене. Безпека, яку він намагався створити, здавалася мені лише прикриттям для його справжніх почуттів. Як же мені хотілося до нього доторкнутися, відчути його подих на собі, його обійми, поцілунки, пристрасть! Я мріяла про те, щоб відчути цю магію, але зараз між нами висіла тінь невпевненості.

Невідомість лякала, і в мені зростала тривога. А якщо Матвій правий? Що, якщо всі мої старання просто коту під хвіст? Ця думка шматувала мене, але я знала, що не можу здаватися. Я повинна знайти у собі силу, щоб прийняти рішення, яке зможе змінити все. Я не могла залишити все на волю випадку, адже в моєму серці було місце для надії — і я хотіла вірити, що ця надія не буде марною. Зібравши думки в кулак, я вирішила: я маю право на своє щастя, і якщо це означає бути поруч із ним, я готова боротися за це. Часом, щоб отримати те, що справді хочеш, потрібно ризикувати. Я більше не могла залишатися в тіні своїх страхів. Моя історія продовжувалася, і я була готова зробити перший крок до нового життя.

— Чому ви так за мене хвилюєтеся? — запитала я, хоча всередині підозрювала, що відповідь на це питання може виявитися складнішою, ніж здавалося.

Богдан мовчки сів до автомобіля, а я намагалася не відводити погляду. Я знала таких чоловіків: вони рідко відкривалися. Вони контролювали не лише інших, а й себе — кожен порух, кожне слово. Та я бачила за цією маскою щось більше, ніж просто бажання підпорядкувати мене своїм планам.

— Ви моя співробітниця, і я відповідаю за вас, — сказав він рівним, без емоційним тоном, коли я сіла до авто і закрила за собою двері.

Його слова прозвучали як формальність, але я відчула щось більше за цими сухими фразами. Він намагався тримати дистанцію, проте між нами вже відчувалося щось напружене і незриме — як струм, що пробігав між двома проводами, ледь торкаючись, але готовий спалахнути від найменшого руху.

— Ви так завжди піклуєтеся про своїх підлеглих? — запитала я, намагаючись заглушити тривогу, що наростала всередині. Відчуття, що я стою на краю прірви, тільки посилювалося.

Богдан мовчав, а його погляд залишався спокійним, як поверхня озера в безвітряну погоду. Я не могла читати його думок, але щось у тому, як він дивився на мене, підказувало, що його стриманість була лише маскою.

— Не варто недооцінювати ситуацію, — нарешті промовив він, і в його голосі прозвучали нотки серйозності. — Я відповідаю не лише за вашу роботу, але й за вашу безпеку. І вважаю за свій обов’язок піклуватися про вас.

Ці слова, з одного боку, заспокоювали, а з іншого — викликали в мені ще більше сумнівів. Я знала, що він не просто керівник, а й людина, котра не любить втрачати контроль над ситуацією. Але що як це і є мій шанс? Шанс стати ближчою до нього, відкрити невідомі грані нашого спілкування.

— Ви не можете просто так тримати всіх під контролем, — відповіла я, намагаючись звучати впевнено. — Я маю право приймати власні рішення.

Він злегка нахилив голову, неначе розмірковуючи над моїми словами.

— Так, ви праві, — сказав він, — але інколи те, що здається нашим правом, може призвести до небезпечних наслідків. Ви знаєте це краще за будь-кого.

Я замовкла, намагаючись осягнути його слова. Чи дійсно він переймався мною так, як казав? Чи це просто його спосіб контролювати ситуацію? Я могла б бути частиною його плану,  але водночас я відчувала, що між нами є щось більше, ніж просто стосунки директора і співробітниці, але поки Богдан, боявся це визнавати.

— Ви думаєте, що я на це погоджуся? — кинула я йому прямо в очі.

— Я думаю, що це розумне рішення, — відповів він, спокійний і впевнений, ніби мої сумніви не мали жодного значення. — Безпека понад усе.

Він дивився на мене так, ніби вже передбачив мою відповідь.

— А що, якщо я не потребую вашого захисту? — м’яко, але твердо запитала я, намагаючись зрозуміти, чи є хоч якась межа між його бажанням контролю і щирою турботою.