Розділ 15. На межі гніву

Богдан

Що, Мар’яно, вирішила зі мною в ігри пограти? Справді, цікаве рішення, але ти, як аналітик, трохи прорахувалася. Твої намагання ввести мене в ігрову зону свідчать про твою недооцінку мого досвіду. Такі, як я, в ігри не грають, адже я їх створюю.

Я спостерігав, як ці двоє вийшли з ресторану, і моє терпіння почало поступово вичерпуватися. Вони розмовляли, сміялися, ніби світ навколо них не існував. Коли до них під’їхало таксі, я, сам не знаючи навіщо, запам’ятав номер. Це було інстинктивно, наче у моїй голові спрацював якийсь механізм. Я знав, що з цим номером мені доведеться щось зробити, коли настане момент. У моїй душі зростала безпідставна тривога, передчуття того, що має статися щось недобре.

Мої думки швидко перебила Марина, і я відчув, як невдоволення заповнило моє тіло. «Як же мене все ж таки дістала ця жінка,» — подумав я, глянувши на неї.

— Богдане, може поїдемо кудись розважимося, або ж до мене додому? — посміхнулася Марина, її голос звучав так безтурботно, наче вона справді не усвідомлювала, наскільки дратувала мене.

Знову вловив її нахабство, яке здавалося, не мало меж. Піднявшись зі стільця, я відчув, як хвиля обурення переповнювала мене. Вона, сиділа з таким зухвалим виразом обличчя, ніби насмілювалася кинути виклик самому мені. Витягнувши гаманець, я поклав на стіл готівку, дозволяючи моменту затягнутися в безмежність. Ця пауза була не просто відсутністю слів — вона була моїм висловлюванням. Я знав, що відповідати на її пропозицію не мав наміру, адже моє мовчання говорить більше, ніж тисяча слів. Не озираючись, я розвернувся і пішов. Моя постава залишалася непохитною, адже я не міг дозволити собі піддатися маніпуляціям.

Я сів у свою БМВ, мотор загув, немов звір, що чекав на сигнал до дії. Як тільки повернув ключ у замку запалювання, відчув, як гнів почав підніматися в мені, немов буря, що невпинно назрівала. Витиснув газ, виїхав з парковки, але думки про Мар’яну та її поцілунок з цим Матвієм ніяк не хотіли покинути мою голову. Я змусив себе зосередитися на дорозі, намагаючись викинути ці думки геть.

Повернувши на головну вулицю, мій телефон завібрував, на екрані висвітилося ім’я Мар’яни. «Ну якого біса!» — думав я. «Що їй потрібно від мене?» Прийняв виклик, але не відповідав. Спочатку лише тиша, потім голос Мар’яни, сповнений тривоги: «А що, якщо Богдан Марчук вже знає про це? Можливо, він вже попереджений і зможе захистити мене.»

Я на мить зупинився, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Але раптом почув інший голос — чоловічий, трохи тихіший, але все ще пронизливий: «Та він навіть не підозрює, що ти вже майже в руках Харченка.» Я скинув виклик.

Харченко...

Невже цей покидьок вирішив викрасти Мар’яну, щоб завдати мені проблем. Не може спокійно сидіти цей чоловік на місці, жаба давить, що я досягаю успіху краще за нього. Але нічого, я в боргу не залишуся, він ще отримає те на що заслуговує.

Відкрив додаток у телефоні, рішуче вирішив відстежити номер машини того таксиста. Екран миготів, показуючи, що він зупинився на заправці. Чудово. Це лише тридцять хвилин на автомобілі, якщо не більше. Я натиснув на газ, відчуваючи, як адреналін прокидався в мені.

Мені вже не було справи до можливих штрафів, які прийдуть завтра. Зараз найголовніше — врятувати Мар’яну. Я не дозволю жодному недоумку завдати їй шкоди.

Кожен метр шляху збагачував мене впевненістю. Я відчував, як потужна енергія наростала в мені, і знав: всі отримають те, що їм належить. Я доведу всім, що з тими, хто намагається стати на мій шлях, краще не зв’язуватися.

Доїжджаючи до заправки, я побачив, що додаток показав, як авто виїхало звідти й зникло вдалині по трасі. Нічого, я його перестріну.  Настав час поставити на місце цього недоумка. Я натиснув на газ, відчуваючи, як двигун реве під капотом, готовий до дій. П’ять хвилин — і ось вона, знайома автівка, яка ледь помітно зникала в темряві.

Автівка повільно рухалася, її власник, здавалося, не підозрював про наближення небезпеки. Це була ідеальна можливість. Я майже відчував, як адреналін заповнював мої вени, змушуючи серце битися швидше.

Несподівано автівка звернула на узбіччя і зупинилася. Я слідом з’їхав на узбіччя, вийшов зі свого авто, швидко попрямував до червоного Лануса. Відкривши водійські дверцята, я схопив цього таксиста за комірець і витягнув його з авто. Відразу стало зрозуміло — Мар’яни там не було.

— Вирішив зі мною в ігри пограти?! — прокричав я, гнів заповнив мене. Я відчував, як кулаки вже стискалися, готові до дії, але в останній момент зупинився. Замість цього я просто спитав, переборюючи бажання вдарити: — Де Мар’яна?

— Вона залишилася на заправці, — ледь вимовив чоловік, його голос тремтів від страху.

Я глибоко вдихнув, намагаючись приборкати свій гнів. Серце билося швидше, я знав, що не зупинюся, поки не дізнаюся правду.

Сівши у своє авто, відчув, як гнів і роздратування переповнювали мене. Кожен метр до заправки підвищував мою впевненість у власних силах. Я не міг дозволити емоціям взяти верх, але думка про Мар’яну змушувала мене рухатися вперед. Я мав дізнатися правду і розставити всі крапки над «і». Моя гра тільки починалася.

Заїхавши на заправку, я одразу помітив поліційний автомобіль. Мар’яна стояла поруч, і один з поліцейських щось запитував у неї. Коли її погляд зустрів мій, у її очах я побачив занепокоєння. Я глибоко видихнув, намагаючись заспокоїтися, і, вийшовши з машини, підійшов до них.