Розділ 14. Спроба втечі

Мар’яна

Таксист різко натиснув на педаль газу, і машина рвонула з місця. Моє серце забилося ще швидше, в голові вирували тисячі думок. Треба було щось робити.

— Не хвилюйся, все буде добре. Ми їдемо до Харченка. Ти йому потрібна, — вимовив не дуже заспокійливим голосом чоловік.

Харченко… Це прізвище не викликало жодних спогадів. Хто він? Якби ж я знала! Але зрозуміло одне — Богдан щось серйозно не поділив з цією людиною. І тепер уся ситуація обертається проти мене. Відмінно, просто чудово! Я зітхнула, намагаючись зберегти самовладання, підняла руку до ручки дверей, але вони не піддавалися. Заблоковані. Серце забилося швидше. Паніка повільно прокрадалася в мої думки, кожен рух ставав хаотичним, даремно шукаючи виходу. Я відчувала, як його очі палять мене, кожна спроба втекти лише зміцнювала його насмішливий погляд, ніби я — проста пішка в чужій грі.

— Ти ж не думала, що все буде так просто? — сказав він, ніби читаючи мої думки. — Заспокойся, все вирішиться. Ти будеш там, де треба, і Богдан Марчук нарешті отримає своє.

Раптом у голові промайнула одна думка: телефон! Але чи встигну я дістати його непомітно?

Я повільно потягнула руку до кишені, намагаючись не привертати уваги таксиста. Відчувши холодний метал телефона, пальці ледь не затремтіли від нервів. Головне — не показати страх.

— Ти щось шукаєш? — раптом кинув таксист, різко повернувшись до мене.

Моє серце зупинилося на мить. Я намагалася зберігати спокій.

— Хіба це важливо? — намагалася відволікти його увагу. — Ти навіть не сказав, хто тебе послав.

Його посмішка стала ще більш самовпевненою.

— О, ти це знаєш дуже добре. Але тобі не варто турбуватися про такі речі. Скоро зустрінешся з тим, хто вирішує долі.

Я швидко ковзнула пальцем по екрану телефона, ледь встигаючи усвідомити, що роблю. У паніці відкрила контакти і бездумно тицьнула на перший номер. Лише мить вагань — і вже натискаю виклик. Серце билося гучно, наче відлік часу, який я намагалася собі виграти.

— Ти впевнений, що цей твій Харченко настільки зацікавлений у проблемах для Марчука? — я різко повернула голову, відчуваючи, як кожне слово ковзає по краю небезпеки. Мені треба було ще трохи часу, ще кілька секунд. — Богдан Марчук не той, кого можна так просто зламати.

У його очах спалахнула ледь стримана лють. Кожен м’яз на обличчі напружився.

— Це тобі так здається, — в його голосі чулося презирство. — Він не знає, на що здатний Харченко, коли хтось переходить йому дорогу. А ти — ключ до його слабкості.

Я краєм ока подивилася на екран телефона. Виклик прийняли. Зараз мені було абсолютно байдуже кому я набрала, головне, щоб мені допомогли.

— А що, якщо Богдан Марчук вже знає про це? — я говорила голосніше, намагаючись надати фразам двозначності. — Можливо, він уже попереджений і зможе захистити мене.

Таксист засміявся, не усвідомлюючи, що кожне слово може врятувати мені життя.

— Та він навіть не підозрює, що ти вже майже в руках Харченка.

Машина різко пригальмувала перед заправкою, і серце забилося швидше. Це був мій шанс.

— Нам потрібне пальне, — сказав таксист, кинувши на мене холодний погляд. Його голос звучав спокійно, ніби він не підозрював, що в моїй голові вже визрів план. — Не намагайся втекти, тут ніде сховатися.

Але він недооцінював мене. Коли він вимкнув двигун і пішов заправлятися, я швидко озирнулася, відчуваючи, як по спині пробігав холодний піт. Рука машинально потяглася до дверної ручки, але двері були заблоковані. Погляд упав на вікно водійського сидіння — воно було наполовину відкрите.

Серце колотилося в грудях. Я перелізла на водійське місце і згадала уроки батька — він колись показував мені, як розблокувати двері. Пальці металися в пошуках потрібної кнопки, поки нарешті не намацала її. Натиснувши, я почула клацання замків і негайно вислизнула з машини. «Хоч десь мені його уроки знадобилися,» — подумала про себе я.

Таксист щойно відійшов від каси, коли помітив мене і швидко побіг у мій бік. На заправці було людно, і це виявилося мені на користь: чоловік явно не хотів привертати до себе уваги. Я почала тікати, намагаючись загубитися серед натовпу, автомобілів. В вухах шуміла, а кожен крок віддавався пульсом у скронях. Позаду я чула його кроки, але не озиралася. Помітила магазин на території заправки і, не вагаючись, кинулася туди. Ковзнувши до дверей, я майже втратила рівновагу, але, хапаючи повітря ротом, встигла вскочити всередину.

«Тільки б він мене не побачив», — думка пульсувала в голові.

Залетівши всередину, я швидко пробігла повз полиці з продуктами, шукаючи місце, де можна сховатися. Позаду чулися кроки таксиста, його важке дихання змішувалося з гулом заправки.

Магазин був не надто великим, і я знала, що часу обмаль. Мої очі судомно шукали вихід. Помітила двері, що вели на склад. Вони були ледь прочинені. Я рвонула до них, серце калатало так голосно, що здавалося, його чують усі навколо.

Як тільки заскочила на склад і тихо зачинила за собою двері, моє дихання вирівнялося, але страх не зникав. Там було темно, пахло картоном і пластиком, кілька коробок стояли вздовж стін. Я обережно присіла між ними, намагаючись зробити себе якнайменше помітною.