Розділ 11. Сила емоцій

Богдан

Сьогодні, коли я звернувся до неї просто «Мар’яною», це було ретельно прораховане рішення, жодних імпульсів. Це був лише обчислений крок у моїй грі. Вона для мене не більше, ніж інструмент для досягнення цілей, і я не відчував до неї ані симпатії, ані цікавості. Моє завдання — зрозуміти її, вивчити кожен натяк на слабкість.

Я спостерігав за її обличчям, вловлюючи найменші зміни, коли вперше відмовився від формального звертання. Її реакція була швидкоплинною, але її очі на мить видали більше, ніж вона хотіла. Цього було достатньо, щоб зрозуміти — я досяг мети. У грі, де панують логіка і холодний розрахунок, навіть найменша емоція може бути перевагою.

Я підійшов до вікна, дивлячись на місто, що тягнулося вдалині. Воно було схоже на мікроскопічний механізм, що працює за своїми чіткими законами, але мої думки плуталися, не знаходячи собі місця в цьому хаосі. Кожна дія була продуманою, кожен крок — необхідним, але інколи мені здавалося, що навіть я втрачав контроль над тим, що розпочав.

Взявши телефон я швидко набрав номер секретарки.

— Варваро, підготуй документи для зустрічі, — сказав я, намагаючись звучати байдуже, немов жодні емоції не могли мене торкнути. — І... перевір звіт від Мар’яни Дмитрівни, — додав я, усвідомлюючи, що цю деталь не можна пропустити.

Мене завжди дратували незначні моменти, які могли б вказати на емоційну слабкість. Я стежив за своїм тоном, щоб не видати зайвого.

— А ще, — продовжив я, — зателефонуй моєму другові Михайлу, і запроси його до мене. Мені потрібно з ним поговорити.

Поклавши слухавку, я відчув, як мною охоплювало роздратування. Взявши один із документів, я вдивився в текст, на цей раз без вагань. Слова на сторінці набули чіткості, і я зосередився на задачі переді мною. Підпис, наступний папір. Кожен документ був важливим, кожне рішення — кроком вперед.

Я поринув у роботу з такою завзятістю, що хвилини перетворилися на години. Кожен підпис, кожна прочитана сторінка зміцнювали мою рішучість. В двері постукали, і до кабінету зайшла секретарка, злегка стримано поглядаючи на мене.

— Богдане Борисовичу, ваш друг Михайло, вже прийшов. Запросити його? — її голос звучав діловито.

— Так, запроси! — наказав я.

Через кілька хвилин двері кабінету безшумно відчинилися, і всередину зайшов Міша. Він був не просто моїм другом, а ще й рідним братом моєї прийомної матері — наймолодшим із семи дітей. Його мати народила його в 46 років, тому Міша був мені не стільки родичем, скільки другом і братом. Він був молодший за мене на сім років. Хлопець завжди був особливим. Незважаючи на вік, він швидко дорослішав і вирізнявся своїми талантами. Міша міг легко знаходити людей, якщо потрібно, і до того ж, він був генієм у світі IT. Його навички робили його справжнім скарбом для будь-якої компанії, і не раз я пропонував йому роботу в своїй. Однак він завжди відмовлявся, дотримуючись своєї незалежності.

Я поважав його вибір, хоч і знав, що на нього можна покластися в будь-який момент. Охорона знала, що для Міші двері моєї компанії завжди відчинені. Він був тим, кому можна довіряти без сумніву.

Я повільно піднявся зі столу, не приховуючи втому, яка тяжіла на мені останнім часом.

— Привіт, друже! — Міша відразу перейшов до серйозного. — Чому ти не був на похороні свого батька, я ледь заспокоїв сестру?!

— Привіт, сідай я тобі зараз все розповім, — коротко відповів я, стискаючи його руку з необхідною холодністю, відчуваючи важкість цієї теми.

Ми сіли на диван біля стіни. Повітря в кабінеті стало густим від невисловлених думок.

— Батько... — почав я, спокійно оглядаючи кабінет, наче це слово не мало надзвичайної ваги. Нещодавно я дізнався, що мої батьки мені не рідні, тож я вирішив, що буде краще, якщо я не прийду.

— Навіть якщо він не твій рідний батько, міг би хоча б провести його в останню путь, підтримати Катю, адже вона виростила тебе як рідного сина, — мовив серйозно Міша.

— Я хочу знайти своїх справжніх батьків, і ти повинен мені допомогти, — мовив я, намагаючись звучати рішуче, хоча в душі відчував невизначеність.

— Я допоможу лише тоді, коли ти поїдеш до Каті і підтримаєш її так, як вмієш, — серйозно мовив Міша, його тон не допускав заперечень.

Я закотив очі, відчуваючи, як настрій ставав напруженим. Міша завжди був настирливим, але цього разу його слова торкнулися чогось глибшого, чогось, що я намагався приховати.

— Вона не є моєю справжньою матір’ю, — повторив я, хоч і з меншою впевненістю, ніж раніше. — Я не можу грати цю гру, видаючи себе за того, ким не є.

— Ніхто не просить тебе грати, — відповів він, голос його став м’якшим, але все ще чітким. — Просто будь присутнім. Ти повинен зрозуміти, що Катя виростила тебе, вона віддала тобі частину свого серця. Ця жінка не просто прийомна мати; вона — людина, яка безумовно тебе любить.

Він мав рацію. Я пам’ятав, як вона завжди підтримувала мене в важкі моменти, як її голос був заспокійливим у бурю емоцій. Але ж зараз я відчував глуху порожнечу всередині.

— І що з того? — спитав я, хоча насправді знав відповідь. — Це не змінює того факту, що я хочу знайти своїх справжніх батьків. Я не можу залишити це без уваги.