Розділ 10. Прихований гнів

Мар’яна

На обідній перерві я вирішила зателефонувати Матвію. Кожна секунда, поки слухала довгі гудки, тиснула на мене, як маленький камінь на серце, і тривога поступово перетворювалася на хвилю адреналіну.

— Матвію, — почала я, коли він нарешті підняв слухавку, — мені потрібна твоя допомога. Тобі доведеться зіграти роль мого хлопця.

— Що? — його голос відбив шок, і я майже побачила перед собою його здивоване обличчя.

— Ти ж знаєш Богдана, мого керівника? Він запропонував мені піти з ним і його супутницею на вечерю, але я не можу туди піти одна, — пояснила я швидко, відчуваючи, як мої нерви знову почали танцювати на межі зриву.

— Дай вгадаю, ти сказала йому, що в тебе є хлопець?

— Так, — зізналася я з невпевненою усмішкою, хоча він цього не бачив. — Я просто хотіла відвести його підозри. Зараз я не готова відкрито говорити про свої почуття.

— А коли ти будеш готова? — його голос став серйознішим. — Слухай, може тобі взагалі не потрібен цей Богдан? Ти заслуговуєш на того, хто цінуватиме тебе, а не буде постійно холодним.

Я мовчала, але всередині мене почався справжній ураган емоцій. Матвій мав рацію, проте я не могла просто так відмовитися від Богдана. Його незворушність, стриманість — це лише оболонка, за якою, я вірила, прихована людина, здатна на сильні почуття. Може, саме я повинна була допомогти йому зруйнувати цей лід?

— Матвію, — я глибоко вдихнула, збираючи думки, — я знаю, що він не ідеальний. Але я відчуваю, що за цією його холодністю є щось більше.

— Мар’яно, ти справді думаєш, що можеш змінити людину за допомогою своїх загадок і цукерок? — Матвій говорив тихо, майже жалісно, як до дитини, що мріє про щось недосяжне. — Він може ніколи не змінитися. А твій план з цукерками так і не спрацювати.

— Може й так, але зараз зарано щось говорити. Я бачила, як він дивиться на мене іноді, коли думає, що я не помічаю. Там є щось більше, Матвію. Я просто хочу це розбудити.

Матвій мовчав кілька секунд, а потім зітхнув:

— Якщо це твоє рішення, я не буду заважати. Але обіцяй мені одне: не дозволяй йому поранити тебе. Навіть якщо він це зробить, я в боргу не залишуся.

Його слова звучали важко, але я була готова боротися за своє кохання навіть якщо воно принесе мені біль. Я вірила, що зможу пробити його броню.

— Обіцяю, — тихо відповіла я, хоча в глибині душі розуміла, що це може бути не так легко, як здавалося.

— Молодець, вразі чого телефонуй мені! Скинеш повідомленням на скільки вечеря і, де буде зустріч.

Закінчивши розмову, я відклала телефон і на мить заплющила очі. Богдан був для мене загадкою, і, можливо, саме це приваблювало мене найбільше. Я хотіла розгадати його, відчути тепло за тією крижаною стіною. І якщо для цього потрібно ризикнути — я була готова.

***

На ранок наступного дня я підійшла до свого столу і помітила, що ваза з герберами порожня. Квіти зникли, залишивши за собою лише слід води на дні. Що це могло означати? Кому вони могли заважати? Мої думки роїлися, але відповіді не було.

Раптом до мене підійшла Олена, її обличчя приховувало щось більше, ніж просто звичайну цікавість.

— Доброго ранку, — сказала вона з натяком на співчуття. — Я бачила твої квіти в сміттєвому відрі. Виглядало так, ніби хтось не просто викинув їх, а добре над ними познущався.

Ці слова збили мене з пантелику. Хто міг зробити таке? І головне — чому?

Я вдивлялася в Олену, намагаючись збагнути, чи є в її словах натяк на щось більше, ніж просто факт. Моє серце раптом наповнилося тривогою — не за квіти, а за те, що вони могли символізувати.

— Хтось, напевно, дуже розлютився, — продовжила вона, при цьому уважно стежачи за моєю реакцією. — Але це ж тільки квіти, так?

Я кивнула, намагаючись приховати хвилювання, хоча думки були наче в хаосі. Олена говорила правду, але з кожною її фразою в мені зміцнювалося відчуття, що за цим стоїть щось більше. Адже ці квіти були подаровані мені таємним шанувальником — а я досі не знала, хто це, але була впевнена, що хтось у компанії до мене небайдужий. А тепер здавалося, що є ще одна особа, чия прихована ревність переросла в гнів. Цей гнів був мовчазним, але достатньо промовистим, щоб знищити символ уваги, яким для мене були квіти.

Я відчула, як напруження між мною і Оленою посилювалося. Можливо, вона знала більше, ніж казала. Її погляд, хоч і спокійний, здавався занадто обачним.

— Може, ти знаєш, хто це зробив? — нарешті наважилася запитати я, вдивляючись у її очі, намагаючись вловити хоча б натяк на істину.

Олена ледь помітно всміхнулася, але цей вираз не був радісним.

— А ти сама як думаєш? — запитала вона, нахиляючись ближче. Її голос став ледь чутним, але наповненим цікавістю. — У нас тут, здається, не один шанувальник, правда?

— Що ти маєш на увазі? — обережно запитала я, хоча підсвідомо вже здогадувалася, куди вона хилить. Моя реакція була скоріше захисною, ніж справжнім запитанням.

Олена примружила очі, наче насолоджуючись ситуацією.

— Ну, ти ж не думала, що цей таємний шанувальник один-єдиний? Тут у нас багато бажаючих звернути на тебе увагу. Але, як бачиш, не всім це подобається, — вона легким рухом кивнула у бік смітника, де кілька зів’ялих пелюсток гербер і досі виднілися серед сміття.