Розділ 9. Ціна стабільності

Богдан

Я завжди тримав усе під контролем. Від співробітників до проектів — кожен аспект життя компанії проходив через мене. Я не допускав жодних слабкостей, окрім однієї. Моя робота вимагала чіткості, впевненості й абсолютної влади. Так було завжди, і так повинно залишатися. Слабкість для мене означала хаос. Я викорінював її на всіх рівнях: у компанії, у стосунках із партнерами, навіть у собі. Жодних сумнівів, жодних емоцій, жодних компромісів. Моя формула успіху була простою: контроль — це влада, а влада гарантує стабільність. І так тривало роками.

Але з часом я почав помічати, що порядок, який я вибудував, став стискати мене самого. Робочий день зливався з вечором, а потім із ніччю. Вільного часу не існувало — він здавався безсенсовим. Інші люди могли мріяти про відпочинок, стосунки чи подорожі. Я ж вважав, що такі речі лише заважають і сповільнюють рух уперед. Я обрав шлях, де не було місця для слабкостей. Відданість справі стала моєю єдиною метою, а робота — найточнішим інструментом для досягнення результатів. Кожен проєкт, кожне рішення, кожен підпис зміцнювали фундамент, який я будував роками. Це був мій порядок, і він мав залишатися непохитним.

Але останнім часом я почав відчувати щось нове — не фізичну втому, бо тіло звикло до безперервного ритму, а порожнечу. Це було немов я підіймався на вершину, але, досягнувши її, не бачив нічого, окрім нового переліку завдань і дедлайнів.

Я завжди зневажав людей, які шукали сенс життя. Для мене сенс завжди був очевидним: перемагати. Бути попереду. Тримати все під контролем. Але що більше я досягав, то сильніше відчував, що рух уперед більше не приносить задоволення. Кермо, яке раніше було чітко в моїх руках, стало просто інерцією.

Забави інших людей завжди здавалося мені марною тратою часу — стосунки, дружні зустрічі, відпустки. Вони шукали відпочинку, тому що не могли витримати власного хаосу. Я ж вважав, що приборкав хаос дисципліною. Але тепер, коли все було під контролем, відчуття перемоги зникло.

Можливо, проблема не в тому, що я не дозволяв собі слабкостей, а в тому, що більше не бачив, заради чого їх викорінювати. Усе, що я мав, працювало так, як я запланував. Проте ця стабільність здавалася тепер лише черговою кліткою. Я ніколи не вважав себе тим, хто може потрапити в пастку.

Тоді мій погляд ковзнув на коробку цукерок на столі. Мене раптово потягнуло до неї. Я відкрив її й дістав третю — саме ту, під якою мене вже чекала нова записка від моєї загадкової шанувальниці. Я пообіцяв собі знайти її, неважливо, скільки часу на це піде. Ніщо не пройде повз моєї уваги — ні її підказки, ні її помилки. Можливо, вона стане ключем до розгадки, яка допоможе мені зрозуміти, чому я раніше зневажав усе, що робило життя таким насиченим.

Я обережно взяв записку, немов вона могла відкрити мені істину, приховану за словами, написаними на ній. Друковані літери, обрамлені ламінованим покриттям, з’явилися переді мною. «Це те, що стимулює до дії, навіть коли перед вами стоять численні труднощі. Як це називається, якщо не рішучість?»

Слова її дратували, та водночас привертали увагу. Вона, з властивою їй самовпевненістю, вирішила продемонструвати свою рішучість. Цей виклик, який  кидала мені ця таємнича закохана, вабив, але я не збирався дозволити емоціям оволодіти мною. Я відчував, як в середині розгорався крижаний вогонь. Я любив загадки, але ще більше — їхні розв’язки. Вона могла ховатися, скільки завгодно, але я не з тих, хто легко відступав. Її натяки, її солодкі пастки — усе це викликало у мене посмішку. Вона грала обережно, намагаючись залишитися непоміченою. Але кожен крок залишає слід, навіть якщо він майже непомітний. Люди завжди залишають сліди. І я знайду її, навіть якщо доведеться пройти через сотні хитросплетінь.

Кинув ще раз погляд на записку. Маленька підказка, ще один крок у цій грі. Вона не знала, що її хід може вивести мене до розгадки. Я ще не знав її обличчя, імені, але ця загадка вже стала моєю.

Тепер було тільки питання часу, коли я зберу всі шматки цього пазла.

Я усміхнувся, стискаючи в руці цукерку. Неважливо, хто вона, — я дізнаюся. Всі її натяки рано чи пізно складуться в один чіткий малюнок. І коли це станеться, гра завершиться. Але не так, як вона собі уявляє.

Вона хотіла залишатися в тіні? Що ж, час витягти її на світло.

Хочеш грати в цю гру? Я готовий відповісти, але лише за своїми правилами.

Я відкинувся на спинку крісла, тримаючи записку в руках, і усміхнувся. Це був момент, коли таємниці починали розгортатися, а загадки ставали захопливими. Поглянувши на список усіх жінок-співробітниць, я помітив ім’я Мар’яни. Це було безглуздо. Що вона може змінити? Нічого. Вона — лише чергова співробітниця. А я той, хто тримав все під контролем, хто веде компанію до успіху. Почуття — це слабкість, і я не міг дозволити собі цю розкіш.

Тим паче Мар'яна вже мала хлопця, але раптом це всього лише вигадка? Спосіб заплутати мене? Моя уява почала малювати сценарії, і я вирішив, що запросити її на вечір з його участю стане відмінною можливістю дізнатися правду. Я зрозумів, що це не просто викриття — це шанс перетворити цю таємничу гру на свою власну. Кожен новий крок лише розпалював мій інтерес.

Я піднявся з крісла і глянув у вікно, спостерігаючи за своїми співробітниками. Всі були поглинуті роботою, лише Марина сиділа осторонь, схоже, затиснута в тіні власних думок. В її поведінці з’явилась тривога — чи не замислила вона щось? Я давно планував звільнити її, але знайти людину на її місце поки що не вдавалося.