Розділ 7. Таємний шанувальник

Мар’яна

Вчорашній похід у кіно з Матвієм пройшов зовсім інакше, ніж я собі уявляла. Він був занурений у переписку з якоюсь дівчиною і майже не звертав уваги ні на мене, ні на фільм. Хоча це й не було для мене проблемою — ми з Матвієм завжди могли розслабитися разом, навіть якщо кожен був зайнятий своїм. Відчуття легкості та довіри між нами не зникло, але все одно я трохи сумувала, що він не поділяв моїх емоцій від фільму.

Після сеансу Матвій вибачився і запропонував піти до KFC — за його рахунок, звісно. Я обрала кілька смаколиків, не намагаючись його обанкрутити, і ми сіли за столик. Там ми, як завжди, розмовляли про різні дрібниці, сміялися й ділилися новинами. Наші стосунки залишалися стабільними, без натяку на напругу — просто дружні і комфортні.

Втім, з Богданом ситуація складніша. Я сказала йому, що йду в кіно з своїм хлопцем, щоб трохи збити підозри. Мені подобалася ця гра з цукерками і загадками, тож я планувала надіслати йому ще одну коробку цукерок, тільки вже трішки більшу, з новими підказками. Не хотіла, щоб він так швидко розгадав мене — це додавало певної цікавості.

Зранку отримала повідомлення від Богдана:

«Мар’яно Дмитрівно, як тільки прийдете на роботу, зайдіть до мене — є важлива розмова».

Я задумалася, про що він хотів поговорити. Богдан завжди був серйозним у своїх повідомленнях, і це не мало б мене дивувати. Але цього разу його тон звучав інакше — більш особисто, майже напружено. Що, якщо він здогадався, що я його анонімна шанувальниця? Ні, вчорашнім проханням я, здавалося, відбила в нього всі підозри. Але тоді, про що йдеться? Можливо, це стосувалося роботи, або контракту з клієнтами.

Зайшовши до компанії, відчуття неспокою все ще не покидало мене. Я підійшла до свого столу, щоб залишити там свої робочі речі, і помітила ще один конверт з пом’ятим кутиком. Цього разу він не лежав сам, а поруч із букетом гербер, перев’язаних червоною стрічкою. Я підняла букет до себе, вдихнула їхній насичений аромат, який заповнив мою свідомість. Збоку помітила незадоволений погляд Марини. Вона сиділа за своїм столом, із відчутним незадоволенням поглядала на мене. Її реакція здавалася не більше ніж фоновим шумом, якого я вирішила ігнорувати, і ще раз вдихнула аромат квітів.

Нехтуючи її реакцією, обережно поставила букет у вазу, яку попередньо наповнила свіжою водою. Погляд знову повернувся до конверта, що лежав на столі. Я раптом згадала про інший конверт, який досі лежав у моїй сумці, нерозкритий і забутий. Що ж там було? Чи не настав час дізнатися, що ховалося в цих загадкових посланнях?

Я сіла у своє крісло, все ще відчуваючи, як серце пришвидшено стукає — не від страху, а від якогось дивного внутрішнього хвилювання, схожого на очікування чогось великого. Наче інтуїція вже знала: зараз зміниться щось більше, ніж просто мій день.

Тремтячими пальцями взяла перший конверт. Папір був трохи шершавий, приємний на дотик. Повільно відкрила його, ніби розгортала не лист, а цілу історію. І щойно побачила перші рядки — затамувала подих.

«Моя дорога Мар’яно…»

Слова пливли перед очима, а в мені з кожною літерою щось стискалося і водночас тепліло. Він знав. Бачив більше, ніж я показувала.

«Ми знайомі давно. Для когось ми просто колеги, звичайні знайомі. Але я бачу більше. Я бачив, як ти ховаєш втому за усмішкою. Як іноді довго вдивляєшся в чашку кави, ніби шукаєш у ній відповіді. Помічав, як змінюється твій голос, коли ти говориш про щось важливе. І що ти завжди трохи нервуєш, коли хвилюєшся — ковзаєш пальцями по краю сторінки або заправляєш пасмо волосся за вухо.

Можливо, саме ці дрібниці і стали тією точкою, з якої я почав закохуватись.

Не одразу. Не з першого погляду. Але з першого справжнього розуміння — що твоя сила не кричить, вона мовчки тримає світ. Що твоя ніжність — не слабкість, а рідкісна здатність залишатися людиною в жорстокому темпі життя.

Я не знаю, чи зможу колись сказати це тобі вголос. Але хочу, щоб ти знала: ти змогла зрушити з місця моє кам’яне серце, яке я давно вважав мертвим для почуттів. І якщо колись ти захочеш побачити, як виглядає любов у її тихому, щирому прояві — просто озирнись. Я вже стою поруч.

Я перечитувала, затримуючи погляд на кожному абзаці, наче намагаючись упіймати емоцію між рядками. Там було щось більше, ніж просто симпатія — це була вдячність, повага, щире захоплення.

Мої очі ще читали, але розум давно відлетів. Весь світ завмер — звуки приглушились, кольори стали ніби теплішими. Це було визнання, але таке, якого не чекаєш і якого ніколи не забудеш. Такі речі трапляються раз у житті. Якщо пощастить.

«Адже ти та, кого я не міг не покохати, Мар’яно. Ти — моє натхнення, моє серце.

З повагою (і трохи більше).

Той, хто бачить тебе справжню.»

Я обережно поклала лист назад у конверт, ніби боялася зім’яти щось важливе. На губах з’явилася легка усмішка, ледь вловима. Але не від радості — радше від внутрішнього здивування й хвилювання.

Хто він? Я знала багатьох — працювала з різними людьми, спілкувалася, жартувала, ділилась. Але не згадала жодного, хто міг би написати це саме так. Надто щиро. Надто точно. Надто… по-справжньому.

Цей лист став чимось більшим, ніж слова на папері. Він відкрив мені очі. І тепер мені залишалося лише одне — зрозуміти, що робити з цим почуттям, яке хтось так довго і делікатно ховав у собі.