Розділ 3. Презентація

Я прокинулася від різкого звуку будильника, який, здавалося, лунав з іншого світу. Тяжкість у голові й затуманений погляд не давали зрозуміти, де я, що сталося. Поглянувши на годинник, я відчула, як вени охопила холодна хвиля паніки — я проспала. Серце забилося швидше, ніби намагалося вирватися з грудей. Запізнення на роботу було лише половиною проблеми: сьогодні мала відбутися найважливіша зустріч місяця — презентація для нового клієнта, який міг вирішити долю нашого проєкту. Моя голова заповнилася думками про кожен слайд, кожен аспект, який потрібно було продемонструвати бездоганно. Але зараз все це виглядало як туманний сон на тлі стрімко зростаючої паніки.

Я металася кімнатою, намагаючись зібрати речі, але з кожним рухом паніка лише наростала. Кинувши погляд у дзеркало, я зупинилася. Незнайома дівчина дивилася на мене з відображення — з розпатланим волоссям, блузкою, що зморщилася під спідницею, і відсутністю готовності до нового дня.

«Спокійно,» — прошепотіла я собі, хоча серце відмовлялося підкорятися цьому наказу, стукаючи у грудях, наче хотіло вирватися назовні. Розчіска, яку я довго шукала під хаосом косметики, нарешті знайшлася. Я швидко провела нею по волоссю, намагаючись приборкати неслухняні пасма, які вперто не підкорялися. Схопила плойку, ніби накручені локони могли надати мені бодай трохи впевненості.

Коли волосся було накручене і зафіксоване лаком, руки машинально потягнулися до косметики: крем, тональний засіб, консилер, хайлайтер, туш, помада — усе йшло в хід. Кожен штрих додавав шар захисту, наче я створювала нове обличчя, захищаючи себе від емоцій.

«Ну ось моя захисна броня готова,» — подумки сказала до себе я.

Ще раз глянула у дзеркало. Виправила блузку, яка трохи натягнулася, звільняючи її від зайвої напруги. І ось переді мною стояла інша я — впевнена, витончена, красива.

«Нарешті я схожа на красуню,» — подумала, відчуваючи, як у мені прокидалася нова впевненість. Адже попереднє моє відображення скоріше нагадувало обскубану курку, а не дівчину, яка прагнула справити враження на свого боса.

Час спливав, а я знову почала гарячково перекидати речі, шукаючи потрібне. Кожна дрібниця наче вислизала з рук, уникаючи моїх очей, мов знущання над моєю нетерплячістю.

«Ти готова. Ти зможеш.» З цими словами я взяла сумку, натягла пальто, і попрямувала до дверей. Не забуваючи в цьому поспіху закрити квартиру, обережно повернула ключ у замку, почувши характерне клацання. Зітхнувши, спустилася по сходах. Як добре, що моя квартира знаходилася так близько від метро! Це був єдиний позитив у цій метушні.

Метро прибуло, як на замовлення, але підземка цього ранку здалася мені похмурішою, ніж завжди. Я дивилася на своє відображення в затемненому вікні вагона, намагаючись зібратися з думками, але вони плуталися і втікали одна за одною.

Коли я нарешті вийшла на потрібній станції, повітря здавалося густим і важким, а кожен крок — тяжким ударом. Я бігла, ніби від цього залежало моє життя, хоча в душі знала, що вся ця метушня лише для того, щоб уникнути гніву Богдана Борисовича. Його принципи були відомі всім: пунктуальність — найвища чеснота, а запізнення — майже злочин. Ще один невдалий ранок, коли годинник виявився моїм найгіршим ворогом.

Я увійшла до офісу, намагаючись приховати паніку за втомленим диханням. Доки моє серце досі билося частіше, ніж слід, я кинулася до свого робочого місця. Робота чекала, але тепер це здавалося не просто завданням, а своєрідним випробуванням.

«Пора зайнятися спортом», — промайнуло в голові, але від цієї думки було мало користі зараз, коли все вже вирішувалося в кабінеті мого боса.

— Кіро, бос вже в себе? — запитала я у колеги, яка спокійно сиділа за столом з чашкою кави в руках, ніби ранкова напруга була чимось далеким і невідомим для неї.

— Давно. Ти ж знаєш, він завжди приходить вчасно і цього ж очікує від інших, — відповіла Кіра. — До речі, він тебе шукав. Сказав, щоби ти відразу зайшла до нього, щойно з’явишся.

Моє серце ще більше прискорилося, хоча здавалося, що це вже неможливо. Думки про можливі наслідки запізнення миттєво заполонили свідомість.

— Дякую, побажай мені удачі, — відповіла я, намагаючись усміхнутися, хоча внутрішньо відчувала, що удача тут вже безсила.

Йдучи до кабінету Богдана Борисовича, я розмірковувала над можливими відповідями на його запитання, але всі мої підготовлені фрази здавалися марними. Як же я могла підготуватися до спілкування з людиною, який оцінював кожен мій крок не за симпатіями, а за результатами? Він був вимогливим, і його уважний погляд завжди виявляв найменші деталі. І сьогодні я була в центрі його пильного спостереження. Богдан Борисович завжди був непередбачуваний. Одного дня він міг бути холодним, як камінь, а іншого — несподівано приязним. Але сьогодні, я відчувала, що він очікував чогось більшого, ніж просто вчасної присутності. Я зупинилася перед дверима його кабінету, відчула, як серце калатало від хвилювання, і зробила глибокий вдих, щоб заспокоїтися. Кожен момент цієї ситуації здавався мені вагомим. Я постукала і, трохи повагавшись, почала чекати. Хвилина очікування тяглася, наче вічність, поки, нарешті, не прозвучав його стриманий голос:

— Заходьте.

Я обережно відчинила двері й увійшла, відчуваючи, як кожен крок веде мене до вирішальної миті. У повітрі відчувався тиск, який неможливо було ігнорувати.

— Доброго ранку, Богдане Борисовичу, — я намагалася приховати своє хвилювання, але голос видавав мене.