Розділ 2. На межі між страхом та рішучістю

Мар’яна

Кожна хвилина поруч із ним змушувала мене танути — повільно, непомітно, мов крижинка під палаючим сонцем. Я розчинялась у цьому напруженому, тривожному теплі, зберігаючи в собі лише одне: ніжність і рішучість, що тримали мене на поверхні.

— Завтра зустріч з новим клієнтом, — сказав він спокійно, але так, ніби вже виніс вирок. — Людина, відповідальна за презентацію, не впоралась. Я її звільнив. Тепер ви.

Чоловік зробив паузу, і я відчула, як у животі стиснувся тугий вузол.

— Контракт критично важливий. Мені потрібен результат, а не виправдання.

— Якщо підведете, — додав після короткої паузи, — на вас чекає те саме. Я не тримаю в команді слабких.

Я ледь стрималася, щоб не ковтнути надто голосно. Ця зустріч означала не тільки нову відповідальність — вона означала більше часу поруч із ним. І справа була не лише у роботі. Я мусила витримати — його погляд, його мовчазний тиск, його випробування.

Моя рішучість зростала, навіть попри страх, що десь усередині вперто стискав груди. Це був мій шанс. Не просто довести щось йому — собі.

— Зрозуміло, — сказала я тихо, тримаючи спину рівно.

— Добре. Ви вільні, — відповів Богдан Борисович і кивнув. Коли його погляд ковзнув по мені востаннє, він важив більше, ніж усі слова. Потім розвернувся до столу — спокійний, зібраний, ніби розмова не мала жодного емоційного значення.

Його зап’ястя завжди прикривали бездоганно застібнуті манжети — навіть у жорстких фразах було щось акуратне, як у хірурга перед розтином. А фігура за спиною здавалася стіною. Без вікон. Без проходів. Але саме її я мала подолати. 

Я вийшла з кабінету й зробила глибокий вдих. Попереду безсонна ніч — підготовка, презентація, кожна деталь. Але найбільше я готувалася до зустрічі з ним. Бо кожна така хвилина — це виклик не лише професійності. Це випробування моїх почуттів.

Я кохала його. Без слів. Без права на прояв. І все ж — щиро.

Це було так очевидно для мене, але настільки неприйнятно, що я ніколи не зважилася б зізнатися навіть самій собі. Богдан Борисович завжди був для мене більше, ніж просто бос. Його впевненість, суворість, рішучість — усе це підкорило мене з першої зустрічі. Але я ніколи не могла показати цього. Він був недосяжним, як зірка на небі, яка світить, але яку ніколи не дістати. Я не мала права навіть мріяти про те, що колись ці почуття можуть стати взаємними. Адже була лише частиною його робочого середовища, однією з тих, хто мала виконувати завдання швидко та бездоганно. І все ж, кожна зустріч з ним залишала надію, яка палала десь глибоко в серці, незважаючи на весь мій здоровий глузд.

Та сьогодні щось змінилося. Коли він пройшов повз мій стіл, на мить затримавши погляд на мені, я відчула, як хвиля неспокою прокотилася по тілу. В його очах було щось нове — чи, можливо, це я почала помічати те, чого не помічала раніше? Або це тільки моя уява, яка відчайдушно шукала знаків?

Я часто думала про те, як би це було — зізнатися йому, розкрити перед ним свою душу. Але ці думки завжди завершувалися однією і тією ж реальністю: він не відповів би взаємністю. Його життя, світ, були зовсім іншими. Я для нього була лише співробітницею, а не тією, з ким він міг би поділити своє життя.

Тому я мовчала. Кожного разу, коли він проходив повз, і ми випадково зустрічалися поглядами, я опускала очі, намагаючись приховати ті почуття, що палали в мені. Моє кохання до нього залишалося лише в моїх думках і снах, які я захищала від суворої реальності. Але я знала, що це кохання, хоч і мовчазне, було найправдивішим, що я коли-небудь відчувала. І воно завжди залишатиметься моєю таємницею — тією, яку я ніколи не розкрию.

Сіла за своїм робочим столом. А в голові ще гуділи слова Богдана Борисовича, а перед очима розгортався план на завтрашній день. Я відчувала, як моє серце прискорилося від думок про презентацію, яка стала моїм новим викликом. Завтра ми повинні були зустрічатися з потенційним клієнтом, і я знала, що від цієї зустрічі залежатиме багато. Богдан Борисович покладав на мене величезні сподівання, і я не могла дозволити собі підвести його. Це не було лише питанням кар’єри; це було питанням мого самовідчуття, мого місця у світі, в якому я жила.

Повернувшись до своєї роботи, я почала готувати презентацію, старанно перевіряючи всі дані і підготовлені матеріали. Я не могла дозволити собі схибити. Кожен слайд, слово могли стати вирішальними не лише для компанії, але й для мене особисто. Що як Богдан Борисович, побачивши помилку, більше ніколи не довірить мені важливі проєкти? Пірнувши в роботу з головою, я намагалася не думати про те, як багато ще потрібно зробити.

Годинник уже давно показував пізню ніч, але я не могла зупинитися. Мій розум був поглинений роботою, і кожна частинка мого тіла була зосереджена на тому, щоб створити презентацію, яка вразить Богдана Борисовича і потенційного клієнта. В очах втома, але я продовжувала, ведена тією ж таємною силою, що і завжди — любов’ю, яку я ховала глибоко всередині.

Нарешті, коли я закінчила, натискання клавіші «зберегти» відчувалося як рятівний ковток свіжого повітря. Я зітхнула з полегшенням і подивилася на годинник. Майже ранок. Залишалося зовсім трохи, щоб відпочити перед важливим днем. Викликавши таксі, я поспішила до свого дому, сподіваючись, знайти хоч трохи спокою. Добре, що мій друг працював таксистом, тож, сподіваюся, він не відмовиться мене забрати. Друг прибув через двадцять хвилин, і я миттєво занурилася в тепло салону. М’яке гудіння мотора і приглушене світло вулиць, що мерехтіли за вікном, почали поступово заспокоювати мій розхитаний розум. Я притулилася до сидіння, відчуваючи, як втома, яку я тримала в собі цілу ніч, почала поступово відпускати. Матвій кинув на мене короткий, але проникливий погляд у дзеркалі заднього виду.