Розділ 2. На межі між страхом та рішучістю

Мар’яна

Кожна мить поруч з ним була ніби зустріч льоду з теплом — я поступово розчинялася в цьому небезпечному, але привабливому потоці емоцій, зберігаючи в собі ніжність і рішучість, що допомагали мені зберігати спокій і внутрішню силу.

— Завтра у нас важлива зустріч з новим клієнтом, — його голос звучав як металевий дзвін, холодний і безповоротний. — Працівник, відповідальний за презентацію, не впорався, і я змушений був його звільнити. Тепер це завдання переходить до вас. Від цього контракту залежить дуже багато, і я чекаю від вас бездоганного виконання.

— Якщо ви не впораєтеся, — його погляд став ще суворішим, — вам доведеться зазнати тієї ж долі. Моя компанія потребує надійних працівників, і я не можу собі дозволити недбалості.

Я ледве стримувала бажання знову нервово ковтнути. Зустріч з клієнтом означала, що я проведу ще більше часу поруч з ним. Не лише відповідальність за важливий контракт тримала мене у полоні цієї ситуації, але й щось глибше — потреба довести собі, що я здатна витримати його погляд, його критику, його випробування. Моя рішучість з кожною хвилиною зростала, і хоч страх був моїм постійним супутником, десь глибоко всередині я відчувала, що цей виклик — це шанс для мене показати свою справжню силу.

— Зрозуміла, — сказала я, намагаючись не показати, як сильно це завдання лякало мене.

— Гаразд, можете бути вільною, — Богдан Борисович кинув на мене останній погляд, що важив більше, ніж усі його слова разом узяті, перш ніж повернутися до свого столу. Його фігура в кімнаті здавалася непробивною стіною, яку я мала подолати, але ще не знала як.

Я вийшла з кабінету, почуваючись одночасно полегшеною і напруженою. Попереду мене чекала безсонна ніч, присвячена підготовці до завтрашньої зустрічі. Я знала, що не маю права на помилку. Але ще більше я знала, що моє серце знову буде стукати швидше, коли він буде поруч, і що кожна хвилина в його присутності буде випробуванням не лише професійної компетентності, а й моїх почуттів, які я так ретельно приховувала.

Я кохала його. Це було так очевидно для мене, але настільки неприйнятно, що я ніколи не зважилася б зізнатися навіть самій собі. Богдан Борисович завжди був для мене більше, ніж просто бос. Його впевненість, суворість, рішучість — усе це підкорило мене з першої зустрічі. Але я ніколи не могла показати цього. Він був недосяжним, як зірка на небі, яка світить, але яку ніколи не дістати. Я не мала права навіть мріяти про те, що колись ці почуття можуть стати взаємними. Я була лише частиною його робочого середовища, однією з тих, хто має виконувати завдання швидко та бездоганно. І все ж, кожна зустріч з ним залишала надію, яка палала десь глибоко в серці, незважаючи на весь мій здоровий глузд.

Та сьогодні щось змінилося. Коли він пройшов повз мій стіл, на мить затримавши погляд на мені, я відчула, як хвиля неспокою прокотилася по тілу. В його очах було щось нове — чи, можливо, це я почала помічати те, чого не помічала раніше? Або це тільки моя уява, яка відчайдушно шукала знаків?

Я часто думала про те, як би це було — зізнатися йому, розкрити перед ним свою душу. Але ці думки завжди завершувалися однією і тією ж реальністю: він не відповів би взаємністю. Його життя, його світ були зовсім іншими. Я для нього була лише співробітницею, а не тією, з ким він міг би поділити своє життя.

Тому я мовчала. Кожного разу, коли він проходив повз, коли ми випадково зустрічалися поглядами, я опускала очі, намагаючись приховати ті почуття, що палали в мені. Моє кохання до нього залишалося лише в моїх думках і снах, які я захищала від суворої реальності. Але я знала, що це кохання, хоч і мовчазне, було найправдивішим, що я коли-небудь відчувала. І воно завжди залишатиметься моєю таємницею — тією, яку я ніколи не розкрию.

Я сіла за своїм робочим столом. В голові ще гуділи слова Богдана Борисовича, а перед очима розгортався план на завтрашній день. Я відчувала, як моє серце прискорилося від думок про презентацію, яка стала моїм новим викликом. Завтра ми повинні були зустрічатися з потенційним клієнтом, і я знала, що від цієї зустрічі залежатиме багато. Богдан Борисович покладав на мене величезні сподівання, і я не могла дозволити собі підвести його. Це не було лише питанням кар’єри; це було питанням мого самовідчуття, мого місця у світі, в якому я жила.

Повернувшись до своєї роботи, я почала готувати презентацію, старанно перевіряючи всі дані і підготовлені матеріали. Я не могла дозволити собі схибити. Кожен слайд, кожне слово могли стати вирішальними не лише для компанії, але й для мене особисто. Що як Богдан Борисович, побачивши помилку, більше ніколи не довірить мені важливі проєкти? Пірнувши в роботу з головою, я намагалася не думати про те, як багато ще потрібно зробити.

Годинник уже давно показував пізню ніч, але я не могла зупинитися. Мій розум був поглинений роботою, і кожна частинка мого тіла була зосереджена на тому, щоб створити презентацію, яка вразить Богдана Борисовича і потенційного клієнта. В очах втома, але я продовжувала, ведена тією ж таємною силою, що і завжди — любов’ю, яку я ховала глибоко всередині.

Нарешті, коли я закінчила, натискання клавіші «зберегти» відчувалося як рятівний ковток свіжого повітря. Я зітхнула з полегшенням і подивилася на годинник. Майже ранок. Залишалося зовсім трохи, щоб відпочити перед важливим днем. Викликавши таксі, я поспішила до свого дому, сподіваючись, знайти хоч трохи спокою. Добре, що мій друг працював таксистом, тож я могла коли завгодно йому подзвонити, щоб він мене забрав. Друг прибув через двадцять хвилин, і я миттєво занурилася в тепло салону. М’яке гудіння мотора і приглушене світло вулиць, що мерехтіли за вікном, почали поступово заспокоювати мій розхитаний розум. Я притулилася до сидіння, відчуваючи, як втома, яку я тримала в собі цілу ніч, почала поступово відпускати. Матвій кинув на мене короткий, але проникливий погляд у дзеркалі заднього виду.