Розділ 1. Конверт з пом'ятим кутиком

Мар’яна

Стілець скрипів, наче теж нервувався. Я втупилась у той злощасний документ уже втретє, але нічого нового не бачила. На столі повний безлад: аркуші абияк, дати змішані, як думки в моїй голові. І серед усього цього — конверт.

Маленький. Без підпису. З пом’ятим кутиком. Наче хтось носив його в кишені, чекаючи моменту. Але хто? Не могла згадати.

А потім — кроки. Ті самі, які завжди змушували бігти морозу по спині. Я сховала конверт під стос, ще до того, як підняла очі.

Ще мить тому офіс гудів. Тепер — тиша. І я вже знала: він тут. Богдан Борисович. Бос ніколи не питав — просто з’являвся. З’являвся так, як у кімнату просочувався запах хлорки: безшумно, нав’язливо й з натяком на стерильну загрозу.

Його присутність не гриміла — вона нависала. Я ловила себе на тому, що стискала ручку так, що побіліли кісточки. Холодний, зібраний, ніби хтось вимірював його постать рулеткою. Костюм трійка сидів на ньому ідеально, немов тканина сама боялася зім’ятись. А на обличчі — ні емоції, ні втоми.

Його погляд я вловлювала лише краєм ока. Бос ніколи не дивився відверто. Завжди трохи довше, ніж личить, але так, щоб усе здавалося випадковістю. І, мабуть, саме це зводило з розуму.

Богдан Борисович зупинився поруч, його присутність змусила шкіру покритися мурашками — холодними, настирливими, як відчуття небезпеки. Я відчула як затерпли пальці. Сірі очі повільно ковзнули по документах.

— Мар’яно Дмитрівно. Ви досі не закінчили? Я не терплю запізнень. Пам’ятаєте? — він нахилився ближче. — І я бачив, що ви знайшли конверт. Що в ньому?

Я підтиснула ноги до стільця. Богдан Борисович не кліпав. Навкруги повисла тиша. Його кадик сіпнувся — невчасно, майже зрадницьки. Повітря затрималося в легенях. Слова — в горлі. А думки — ще не встигли прибути.

— Розумію, Богдане Борисовичу, — відповіла, намагаючись, щоб голос звучав твердо, хоч і всередині все скрутилося в тугий вузол. — Звіт буде готовий вчасно. — І ще… Конверт. Я… подумала, що він може бути вашим.

Дістала конверт із стосу документів і протягла до нього. Богдан Борисович взяв лист, і його погляд став уважнішим, коли він почав розгортати. Його пальці — точні, майже педантичні — розгортали аркуш. Я прикидалася спокійною. Але обличчя боса не могло брехати — скули напружились, погляд застиг.

— Ви в когось викликаєте сентименти. Цікаво, — нарешті промовив. Спокійно, але з тією дивною іронією, ніби ця думка його одночасно здивувала і роздратувала.

Повітря стало важчим. Я не відповіла — тільки дивилася. Богдан Борисович не став читати далі. Просто простягнув мені листа. Його пальці торкнулись моїх — коротко, випадково, але цього вистачило, щоб всередині все спалахнуло.

Щойно його кроки стихли, я дозволила собі розслабитися. Але ненадовго — небезпека тільки причаїлася.

Я відчула її погляд між лопаток — колючий, мов шпилька. Марина, моя колега, завжди була поруч, як тінь, що чекала найменшої можливості, аби піднятися вище.

Вона сиділа за кілька столів від мене, і здавалося, що аналізувала кожен мій рух. Зелені очі ковзнули по моїй спині з такою пильністю, що я ледь не здригнулася. Цій жінці не потрібні були слова — вона просто чекала. Я знала: її мрія — моя посада. І кожна моя помилка — для неї шанс.

Щоразу, коли Богдан Борисович підходив до мого столу, вона пильно стежила. Мов хижак, що вичікував свою жертву.

Цього разу вона поклала руку на край мого столу, нахилилась ближче — ніби ми були подругами. Я зціпила зуби. Ненавиділа, коли вона так робила.

— Що, Мар’яно, не встигаєш зі звітом? — прошипіла, вона стоячи біля мого столу. Іронічний голос ледь приховував задоволення. — Якщо щось піде не так — не соромся звертатися, — посміхнулася цукрово-отруйно.

— Дякую, Марино. Впораюся, — відповіла, не відводячи погляду від монітора. Повітря навколо здавалося напруженим, мов перед грозою.

Мені кортіло кинути щось колюче у відповідь. Але саме цього вона й чекала. Тож я тільки усміхнулася в монітор і продовжила друкувати з показною точністю. Лише ледь помітне тремтіння мізинця зраджувало: я не така незворушна, як хотілося здаватися.

Напруга росла з кожною хвилиною, стискаючи груди, наче лещата. З одного боку — невблаганний Богдан Борисович, який завжди вимагав ідеалу. З іншого — Марина, готова на все заради моєї посади. А між ними — я. Без права на помилку.

Але цього разу я вирішила, що не дозволю їм зламати мене. Відчула, як рішучість наповнювала моє тіло, перетворюючи страх на відвагу. Так, я завжди була ніжною — але це не означало, що не могла стати сильною, коли треба.

Мій погляд мимоволі зупинився на конверті, і я швидко поклала його до сумки. Справжній зміст послання залишався для мене загадкою. Богдан Борисович читав його з такою зосередженістю, що важко було здогадатися, чи це взагалі щось особисте. Хто міг його надіслати? І що саме він там прочитав? Ці питання мали всі шанси залишитися без відповіді, але одне було зрозуміло — цей день обіцяв стати набагато складнішим, ніж я могла собі уявити.  

Я нервово ковтнула, намагаючись не видати хвилювання. Богдан Борисович повернувся до свого кабінету, залишивши за собою відчуття невизначеності, яке миттєво накрило мене з головою. Я втупилась у документи, без кінця перечитуючи одні й ті самі рядки, намагаючись зібрати розсіяні думки. Звіт був майже готовий, але для нього «майже» не існувало. Відчула, як холодний піт стікав по спині. Бос завжди чекав ідеальності. Мені здавалося, що для нього я лише гвинтик у складному механізмі компанії. Але чи зможу я колись стати для нього кимось більшим?