Розділ 1. Конверт з пом'ятим кутиком

Мар’яна

Я сиділа за робочим столом, вкритим повністю паперами, намагаючись розібратись у нескінченному потоці документів. Раптом мій погляд впав на невеликий конверт, що лежав серед паперів. Без підпису і з пом’ятим кутиком. Я не пам’ятала, щоб хтось залишав мені таке. Мій палець торкнувся до нього, але раптові кроки за спиною змусили мене сховати конверт назад під купу документів. Піднявши очі, я побачила Богдана Борисовича. Він мав дивовижний талант з’являтися саме тоді, коли цього найменше очікуєш, і цей момент не став винятком. Богдан Борисович, мій бос, давно захопив мене своєю незворушною впевненістю, але що більше мене вражало — це його холодність, яка, здавалося, лише підігрівала мою цікавість. Наші стосунки з Богданом Борисовичем завжди були суто професійними, але іноді я ловила себе на думці, що його погляд затримувався на мені довше, ніж потрібно. Втім, це завжди залишалося непоміченим — принаймні на словах.

Його постать уособлювала не просто керівника, а справжнього лідера, чий голос змушував усіх навколо підкорятися беззаперечно. Богдан Борисович зупинився біля мого столу, злегка оглянувши папери, які лежали переді мною. Його очі ковзнули по документах, ніби зважували кожен мій рух.

— Як ваші успіхи, Мар’яно Дмитрівно? — запитав Богдан Борисович, таким же прохолодним голосом, як і завжди. — Звіт має бути на моєму столі до кінця робочого дня. Якщо не встигнете — наслідки ви знаєте. Я не терплю запізнень. Але, — додав він, злегка нахилившись до мого вуха, — я бачив, що ви знайшли конверт у цих документах. Що в ньому було?

Я відчула, як на секунду серце зупинилось.  Різкий голос Богдана Борисовича, завжди викликав хвилю тривоги, проте цього разу щось змінилося. Можливо, це був тонкий відтінок зацікавлення в його голосі, або той короткий погляд, який він кинув на мене. Я зробила глибокий вдих, збираючи свої думки.

— Я розумію, Богдане Борисовичу, — відповіла я, намагаючись, щоб голос звучав твердо, хоч і всередині вирував цілий ураган емоцій. — Звіт буде готовий вчасно. — А щодо конверту, який я знайшла. Мені ще не вдалося його відкрити. Але якщо ви хочете перевірити його зміст, я з радістю передам вам його.

Я дістала конверт із стосу документів і протягла до нього. Богдан Борисович взяв листівку, і його погляд став уважнішим, коли він почав розгортати.  Мій погляд слідкував за його руками, які обережно витягували вміст. Я намагалася приховати свою зацікавленість, але не могла не відзначити, як вираз обличчя Богдана Борисовича змінився, а точніше набув ще більшої серйозності, коли він побачив, що всередині.

— Це любовне зізнання, — промовив Богдан Борисович, коли прочитав перші рядки листа. — І воно адресоване саме вам.

Мене охопила хвиля здивування і зніяковіння. Я підняла очі на нього, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Він не став читати далі, а просто віддав мені лист.

Після того, як Богдан Борисович відійшов до іншого столу, я на мить зітхнула з полегшенням, але це тривало недовго. Я відчула, як на мене ковзнув чийсь холодний погляд, і одразу здогадалася, чий він. Марина — моя колега, завжди була поруч, наче тінь, яка чекала найменшої можливості, щоб піднятися вище.

Вона сиділа через кілька столів від мене, і здавалося, що кожен мій крок, кожне слово чи дію вона ретельно аналізувала. У її погляді читалася не просто цікавість, а щось більше — заздрість. Я знала, що вона давно мріяла зайняти моє місце, і щоразу, коли Богдан Борисович підходив до мого столу, Марина ніби чекала, коли я помилюся, коли зроблю щось не так.

— Що, Мар’яно, не встигаєш зі звітом? — прошипіла Марина проходячи повз мій стіл, її голос ледь приховував задоволення. — Не хвилюйся, я завжди поруч, якщо щось знадобиться.

Її усмішка була холодною, фальшивою, і я розуміла, що вона тільки чекала, коли я спіткнуся.

— Дякую, Марино, але якось впораюся сама, — відповіла я, не відриваючи погляду від монітора. Відчувала, як від її присутності повітря навколо стало напруженим.

Я знала, що їй дуже хотілося, щоб я схибила. Для неї це було б ідеальним шансом піднятися вище, на моє місце. Вона давно намагалася догодити Богдану Борисовичу, але все одно він завжди звертався до мене з найважливішими завданнями. І це розпалювало в ній ще більше заздрості. Але цього разу я не дам їй приводу тріумфувати.

Я відчувала, як напруга зростала з кожною хвилиною. З одного боку — невблаганний Богдан Борисович, який завжди вимагав ідеалу. З іншого — Марина, готова на все, щоб отримати мою посаду. І між ними я, яка не мала права на помилку. Але цього разу я вирішила, що не дозволю їм зламати мене. Я відчула, як рішучість наповнювала мене, перетворюючи страх на відвагу. Можливо, я завжди була ніжною, але це не означало, що я не могла бути сильною, коли мені було це необхідно.

Мій погляд різко ковзнув на конверт, і я швидко поклала його до сумки. Справжній зміст послання залишався для мене загадкою. Богдан Борисович читав його з максимальною зосередженістю і увагою, я не могла навіть здогадатися, що це за любовне зізнання. Хто міг його надіслати? І що саме він там прочитав? Ці питання мали всі шанси залишитися без відповіді, але одне було зрозуміло — цей день обіцяв стати набагато складнішим, ніж я могла собі уявити.

Я нервово ковтнула, але не дала собі показати цього. Богдан Борисович повернувся до свого кабінету, залишивши за собою відчуття невизначеності, яке миттєво накрило мене з головою. Я знову й знову переглядала документи, намагаючись зібрати думки до купи. Звіт був майже готовий, але я розуміла, що «майже» — це не те, що він від мене очікував. Я відчула, як холодний піт стікав по спині. Він завжди чекав ідеальності. Мені здавалося, що для нього я лише гвинтик у складному механізмі компанії. Але чи зможу я колись стати для нього кимось більшим?