Розділ 17

Ясмін

Два роки тому...

— Ти вийдеш за мене? — запитав Роман, стоячи на одному коліні.

Я намагалася проковтнути клубок, що підступив до горла. Навколо нас були квіти, лунала м’яка музика. Від цієї сцени в мене мала б з'явитися щаслива усмішка на обличчі, але все, що я відчувала, — це гірке бажання заплакати. На жаль, це були зовсім не ті сльози, які він сподівався побачити. Але Рома не хотів цього навіть помічати.

Я стояла мовчки, обережно вдивляючись у його обличчя. Чому він обрав саме цей день? Сьогодні була сімнадцята річниця смерті моїх батьків, і здавалося, що всі яскраві барви навколо лише підкреслюють глибину моєї втрати. І ось зараз він очікував від мене відповіді, сподівався, що я захочу розділити з ним своє життя, дати йому те, чого він так жадав.

— Ромо, — тихо почала я, намагаючись знайти правильні слова, щоб не поранити його. — Ти ж знаєш, що зараз я не можу.

Він затримав подих і звівся на ноги, наче не вірячи власним вухам.

— Чому? Ми вже разом чотири роки, я хочу справжньої сім'ї.

Може, він дійсно вірив, що цього хотіли ми обоє? Я на мить замислилася. Щоб уся моя невизначеність, усі плани, які я так і не наважилася здійснити, були принесені в жертву йому? Робота в пекарні, Ярослав, якого я виховувала сама після смерті бабусі та дідуся... Тільки тієї миті я усвідомила, що це потрібно було закінчити значно раніше.

— Вибач, Романе, — сказала я, нарешті зібравшись із духом. — Думаю, нам треба розійтися.

Роман стояв мовчки, його плечі напружилися, погляд був сповнений невимовного докору.

— Це все через твою дурнувату дитячу закоханість, про яку говорила Соня?

— Я ж тобі вже казала, що навіть не пам'ятаю, який він мав вигляд!

***

Ми підійшли до Романа та Соні, і я вже відчувала, як у повітрі зависла незручність.

— Вітаю! — сказала я, намагаючись, щоб мій голос звучав упевнено.

— Дякуємо, — відповіла Соня. Її усмішка була трохи напруженою, але все ще здавалася щирою. Вона була красивою та милою, і я не могла її ненавидіти. Її весільна сукня була неймовірною — з ніжного шовку, що легкими хвилями спадав до підлоги, підкреслюючи витончену фігуру. Вишивка на ліфі виблискувала у світлі канделябрів, створюючи ілюзію, наче тканина світиться сама по собі.

Роман, уп'явшись у нас із Феліксом, примружився, неначе намагався з'ясувати: ми тут насправді, чи це лише плід його уяви.

— То хлопець усе-таки є? Фелікс, так?

Слово «ідіот» я проковтнула, але гіркий присмак на язику був неминучим. Фелікс, не втрачаючи аури абсолютної впевненості, просто всміхнувся. Я ж відчула, як у животі все затремтіло.

— Ага, це… Фелікс, — неохоче підтвердила я, намагаючись звучати невимушено, але відчуваючи, як обличчя заливає рум'янець.

— Ти здаєшся мені знайомим, — промовив Роман, нахиливши голову, а його тон прозвучав підозріло.

— Тобі здається, — так само схиливши голову, відказав «мій хлопець».

— То як давно ви разом? — запитала Соня, зосередивши на нас усю свою увагу.

— Достатньо, щоб вона переїхала до мене, — впевнено заявив Фелікс із такою усмішкою, що могла б спалити все на своєму шляху.

У голові залунало: «Що він меле?!».

— О, серйозно? — здивувалася наречена, і я помітила, як її очі заблищали від цікавості. — Це вражає! Як ти зважилася на такий крок?

— Це не так уже й страшно, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій, хоча всередині все тривожно скрипіло. — Фелікс має... свій підхід.

— Свій підхід? — перепитав Роман, скептично піднявши брову. — У тебе з’явився час на таке? Ти ж завжди була занадто зайнята.

Я змусила себе не скривитися у відповідь. Мій «хлопець» подивився на колишнього з невинною зацікавленістю, і тієї ж миті його очі м'яко блиснули.

— У нас із моєю ванількою багато спільного, — його голос звучав занадто солодко, щоб бути щирим. — Я також постійно зайнятий, але для особливих людей завжди знайду час.

Усі на секунду затихли. Моєю… Що?!

— То це у вас так усе серйозно? — нарешті озвалася Соня, з цікавістю спостерігаючи за нами.

Фелікс, наче актор на сцені, удав, що задумався, а тоді, звернувшись до мене з хитрою усмішкою, сказав:

— А ти як уважаєш, кохана?

Я злегка підняла підборіддя, щоб не мати розгубленого вигляду.

— Думаю, ми на правильному шляху, — відповіла я, намагаючись не похлинутися сміхом, який застряг десь у горлі.

Роман хмикнув. Але я не могла не відзначити, що замість того, щоб насолоджуватися моментом, вони приділяли незвично багато уваги нам із Феліксом. Хіба це не їхнє свято?

— Ви можете поки сідати за свій столик, — Соня мило всміхнулася, проте в її очах я помітила ледь уловний відтінок напруги. Її усмішка була солодкою, як кориця на теплих булочках, але водночас залишала післясмак гіркоти.

Я коротко кивнула й пішла разом із Феліксом до нашого столика. Серце все ще шалено калатало, і я вже думала, що маю вигляд школярки, яка прийшла на важливий іспит, але чоловік заспокійливо стиснув мою руку.

— Ну що, як тобі шоу? — пошепки запитав він, коли ми сіли за стіл.

— Шоу ще не закінчилося, — відказала я, кинувши погляд у бік Романа, який час від часу зиркав на нас. — Вони ще навіть не почали нас допитувати, що я роблю з таким… цікавим хлопцем, як ти.

Фелікс зобразив удавано ображений вираз обличчя, схрестивши руки на грудях.

— Цікавим, кажеш? А одна дівчина заявила, що я досить нудний.

Я пирхнула, не втримавшись. Гаразд, підловив.

Тим часом Фелікс неспішно наливав собі келих вина, поглядаючи на мене з тим самим виразом, яким зазвичай збивав з пантелику — сумішшю загадковості та лукавості. Його «режим таємничого незнайомця», мабуть, зачаровував не тільки мене, а й значну частину жіночої аудиторії, включно з кількома гостями за сусідніми столиками, які відверто, не криючись, витріщалися на нього.