Розділ 15

Ясмін

У цій тісній кухні, яка завжди була для мене маленьким безпечним світом, зараз відбувалося щось, що ламало всі мої звичні правила. Під столом я відчувала його великі, теплі ноги, що випадково торкалися моїх. Його рука все ще лежала на моїй, і цей несподіваний дотик був ніби випадковий імпульс тепла, якого я, як виявилося, потребувала. Але чомусь я не відсторонилася, не відштовхнула його.

— Я піду з тобою, — сказав Фелікс, і його голос пролунав тихо, але впевнено, наче він уже ухвалилив це рішення і жоден мій заперечливий погляд нічого б не змінив.

Я підняла на нього здивований погляд, намагаючись зрозуміти, чи не підвели мене власні вуха.

— Куди? — запитала я, бо не могла повірити, що він справді це має на увазі.

Він підняв брову, і в його очах з’явився ледь помітний відблиск, щось на межі між іронією та викликом.

— На весілля, — повторив він. І зробив це з тією ж серйозністю, з якою обговорював би бізнес-проєкти або складні угоди. Але зараз його тон був м'якшим, і в ньому чувся навіть натяк на щось особисте, щось таке, чого я раніше в ньому не бачила.

Я засміялася, навіть не знаючи чому, і цей сміх вийшов трохи нервовим, трохи захопленим. У цій ситуації він здавався природним захистом, щитом від того, чого я не могла повністю збагнути.

— Ви серйозно? — запитала я, підвівши на нього очі. — Це, здається, трохи не ваш стиль.

Його погляд залишався таким самим спокійним, але в куточках губ з'явилася тінь усмішки.

— Не схоже на мене, так? — він підхопив мої думки, і в його словах було щось майже іронічне. — Але іноді варто зробити те, чого від тебе ніхто не очікує. Або допомогти людині, якій, здається, потрібна допомога.

Я не знала, що на це відповісти. Моя реакція була б гострою та саркастичною, якби не цей його погляд, який не давав мені вдатися до звичної оборони. І тепер я сиділа тут, відчуваючи, як щось тепле прокрадається всередину разом із його словами, і не могла зрозуміти, що насправді бентежить мене більше: сам Фелікс чи моя реакція на нього.

— Вам не здається, що це дурість? — я кинула йому виклик, трохи піднявши підборіддя. — Ви ж не любите безглуздих учинків. А вдавати мого хлопця на весіллі — це, без сумніву, входить до категорії «безглузді».

Чоловік усміхнувся ширше, і я помітила, як у цьому виразі з’явилося щось грайливе, таке, що нагадало мені про підліткові витівки, коли ще віриш, що можна все змінити одним несподіваним рішенням.

— Дурість — це добре, коли ти робиш її з правильних причин, — його голос пролунав упевнено, але не нахабно, і це майже збило мене з пантелику.

Моє серце калатало десь у горлі, і я намагалася зібратися, упорядкувати думки. Але його рука, що досі лежала на моїй, здавалося, стирала всі бар’єри. І раптом ця пропозиція, цей абсурдний план постав у моїй уяві як щось цілком реальне, навіть привабливе.

— Ти знаєш, на що погоджуєшся? — запитала я, нахиляючись до нього ближче. Так близько, що могла розгледіти легку тінь щетини на його підборідді, відчути його тепло, його цитрусовий аромат.

— Абсолютно, — відповів він, і в його голосі не було навіть найменшої нотки вагання. — Я піду з тобою на це весілля. І зроблю все, щоб твій колишній навіть не сумнівався в тому, що ти зробила правильний вибір.

Його слова залишили мене безмовною. У повітрі повисла напруга, яка несла в собі всі недомовлені запитання та підсвідомі сподівання. І тепер, замість безглуздої самотньої вечері, я опинилася в ситуації, де все раптом могло змінитися.

— Я не думаю, що в нас вийде, — пробубоніла я, намагаючись зберегти певну дистанцію.

Фелікс підвівся з місця і, не сказавши ані слова, пересів ближче. Він опустився на стілець поруч, і тієї ж миті щось змістилося в просторі, ніби ми обоє опинилися в полі невидимої напруги, яка повільно стискалася навколо нас. Він не квапився. Його рухи були впевненими, навіть трохи демонстративними, як у когось, хто точно знає, що робить. Халат на ньому злегка розкрився на грудях, показуючи трохи більше, ніж, можливо, було б пристойно. І я мимоволі спіймала себе на думці, що Фелікс справді дбає про своє тіло.

Він узявся за мій стілець і легко відсунув його від столу разом зі мною. Я майже не встигла збагнути, що відбувається, як опинилася між його колінами, ніби в пастці. Мої ноги торкнулися його, і від цього дотику мені стало майже спекотно. Відчуття були такими ж заплутаними, як і мої думки.

«О, ні. Він же не збирається…?»

Чоловік запустив руку в моє волосся. Його пальці ковзнули по ньому, збираючи в долоню, ніжно, але з таким прихованим натиском, ніби він знав, що саме робить і чому це для нього важливо. Це водночас лякало та розбурхувало, адже я не звикла, щоб хтось торкався мене так легко, з такою впевненістю. Його обличчя було так близько, що я бачила шоколадний відтінок його очей у м'якому світлі. Моє серце билося так швидко, наче намагалося вирватися на волю, а я не могла вирішити, що відчуваю: страх чи збудження.

— Знаєш, чому це вийде? — запитав він тихо, нахилившись ближче до мого вуха. Його голос обволікав мене, змушуючи сироти виступити на шкірі.

— Чому? — видихнула я, і це прозвучало майже як шепіт, як виклик.

Наші обличчя опинилися настільки близько, що я відчувала його теплий подих на своїх губах. Його губи ніжно торкнулися куточка мого рота. Я завмерла, відчуваючи, як хвиля збудження пронизує мене від цього короткого, ледь відчутного контакту.

— Бо ти знаєш, що я не відступлю, — прошепотів він, і його голос пролунав настільки близько, що я відчувала, як кожне слово проникає в мене, заповнюючи простір між нами.

У його голосі було щось таке, що збивало мене з пантелику, змушувало забути про всі аргументи, які я вже встигла підготувати.

— Це не так просто, як ти думаєш, — відповіла я, але мої слова прозвучали крихко, майже незначно на тлі того, що зараз відбувалося між нами.