Розділ 14

Ясмін

Він відмовився. Актор, який мав грати мого хлопця. Відмовився.

І я чесно не знала, що мені тепер робити. У мене не було жодної ідеї. У голові панував суцільний безлад. Рішення? Чіткий план? Ха, моєму мозку тоді було до цього як до Місяця. Я не змогла придумати нічого кращого, ніж піти в супермаркет і купити пива та крилець. Найкраща компанія на вечір — смажені гострі курячі крильця та холодне пиво.

Тож зараз, повертаючись додому, я закуталася в куртку й міцніше стиснула в руках пакети. Хмари густішали, небо нависало темним покривалом, наче ще трішки — і воно просто впаде на землю. Головне було — дійти додому до того, як почнеться злива. Але хіба це було реально? І, звісно ж, дощ почав лити саме тієї миті, коли я наблизилася до пекарні.

Під навісом перед дверима я побачила чиюсь постать — високу, знайому. Спершу я не повірила своїм очам: Фелікс. Він стояв у самому центрі моєї маленької території, мовчав і дивився на мене з такою серйозністю, що навіть навислі хмари, здавалося, не були йому перешкодою. Його обличчя — це було саме те, що я зараз хотіла бачити найменше.

— Що ви тут робите? — запитала я, намагаючись зберегти спокій.

— Проходив повз... — відповів він із таким виразом, ніби це все пояснювало.

«Так, проходив би собі далі».

Я прикусила язика, стримуючи купу гострих слів.

— Заходьте всередину, — кинула я нарешті. — Хіба що вам подобається стояти під зливою і мати такий вигляд, наче ви загублений пес.

Фелікс не змусив себе довго чекати. Він обтрусив краплі з плечей і пройшов за мною. Пекарня була вже зачинена, світло тьмяне, але всередині було тепло. Я відчувала, як мокре волосся прилипає до лоба, а холод пробирається під куртку. Він же, здавалося, навіть не звертав уваги на те, що його дорогий піджак промок наскрізь.

Ми ще деякий час стояли мовчки, прислухаючись до шуму зливи, яка ніби навмисне відмовлялася вщухати. Краплі, що ритмічно барабанили по дахах і вікнах, нагадували про невідворотність чогось… можливо, цього незручного моменту з Феліксом, який зараз, як ніхто інший, не вписувався в мої плани на спокійний вечір.

Його мокрий піджак і погляд, який, здавалося, навмисно уникав зустрічі з моїм, створювали якийсь сюрреалістичний контраст. У ньому відчувалося збентеження, але водночас і якась майже непохитна впевненість. І, звісно, він навіть не показував вигляду, що йому холодно.

— Давайте… піднімемося до мене у квартиру. Вона тут нагорі, — сказала я нарешті, показуючи пальцем уверх. Це була не пропозиція, а швидше вимушений жест.

Він кивнув, і ми піднялися сходами. Я відчинила двері й запросила його всередину. Фелікс зупинився в коридорі, ніби боявся зайти далі. Його уважні очі оглядали все довкола з якоюсь майже вразливою пильністю.

— Можете пройти, — кинула я, почуваючись при цьому господинею ситуації, — це всього лиш мій коридор, а не кабінет у вашому офісі.

Чоловік ледь усміхнувся. Може, я це просто уявила, але щось у цьому моменті змусило мене розслабитися. Я поставила пакети на стіл.

— Не думав, що ми зустрінемося за таких обставин, — нарешті озвався він, витираючи обличчя рукою. — Я просто хотів поговорити, а тут…

— А тут — злива, — перебила я його. — Життя, знаєте, іноді таке іронічне.

Він уважно подивився на мене; у його очах з'явилася дивна глибина, якої я не бачила раніше.

— Іронія — моя давня подруга, — тихо відповів він.

— Думаю... вам варто перевдягнутися, — сказала я, знімаючи куртку та водночас оцінюючи його габарити. — У мене, звісно, немає чоловічого одягу, який підійшов би вам ідеально… Мій брат значно дрібніший за вас.

Фелікс усміхнувся — це була не звична тінь усмішки, а майже справжня, ледь помітна, як відблиск, що здавався ілюзією. Наче десь глибоко всередині він був просто… людиною.

— Вірю на слово, — кивнув він, знімаючи піджак, і акуратно, майже з трепетною повагою повісив його на спинку стільця. Його одяг повністю промок, але йому, здавалося, було до цього байдуже.

— Добре, тоді почекайте тут, а я знайду вам хоча б рушник, — кинула я.

Я нишпорила в шафі, поки не знайшла старий халат мого брата Ярослава і чистий рушник. Халат, звісно, був не ідеальним варіантом, але це краще, ніж ловити дрижаки від холоду.

— Ось, — сказала я, простягаючи йому рушник, і кивнула в бік коридору. — Там ванна, можете перевдягнутися.

Він узяв речі, і, здається, вперше на його обличчі з’явилося щось схоже на… вдячність?

— Дякую, Ясмін. Це... трохи неочікувано.

Я розгублено кивнула, намагаючись удати, ніби приймати Фелікса вдома під час вечірньої зливи — це для мене звична справа. У голові роїлися незв'язні думки. Я швидко сховалася в спальні, де нарешті зняла мокрий одяг і перевдяглася в комфортні, домашні речі: велику білу футболку й улюблені легінси. У квартирі було тепло і затишно, навіть трохи задушливо після дощу.

Кинувши погляд на своє відображення в дзеркалі, я стиснула губи й на мить затримала подих.

«Чому я так хвилююся?»

Вийшовши в коридор, я побачила, що Фелікс уже стоїть, спершись об стіну, наче почувається як удома. Халат мав абсолютно абсурдний вигляд на цьому самовпевненому бізнесменові, який звик ходити тільки в ідеальних костюмах. Він був йому, звісно, замалий, але чоловік нічим не виказував навіть натяку на незручність. Із мокрим волоссям, що спадало на чоло, він здавався якимось… домашнім і напрочуд гарним.

Я похитала головою, відганяючи ці думки, і пішла на кухню. Він неквапливо рушив за мною, усе ще трохи невпевнено оглядаючи простір навколо. Я увімкнула конфорку, дістала сковорідку, намагаючись зосередитися на простих діях.

— Я збираюся смажити гострі крильця, — сказала я, ніби це була цілком звичайна справа для нас двох.

— Не думав, що ви таке їсте, — кинув Фелікс, спостерігаючи за мною.

— А ви думали, що я харчуюся виключно своїми тістечками? Насправді я обожнюю гострі страви. Читала в одній статті, що гостре зменшує стрес.